22 травня 1879 року, в сім’ї полтавських міщан козацького походження, народився Петлюра Симон Васильович – державний, політичний і військовий діяч, публіцист, голова Директорії Української Народної Республіки, організатор Армії Української Народної Республіки, Головний Отаман Армії УНР.

Початкову освіту Симон одержав у церковно-парафіяльній школі. У 1895 році вступив до Полтавської духовної семінарії, де з 1898 року належав до таємного українського самоосвітнього гуртка, за що 1901 року виключений з останнього курсу семінарії.

Від 1900 року був активним членом Революційної української партії (РУП) – першої політичної партії на українських землях у складі Російської імперії. Під загрозою арешту навесні 1902 року виїхав до Єкатеринодару (нині м. Краснодар), де вчителював. Одначе невдовзі втратив посаду, оскільки виявилася його діяльність у Чорноморській вільній громаді, яка була філією РУП. Став співробітником відомого статистика й історика Ф. Щербини, якому допомагав збирати матеріали до праці з історії кубанського козацтва – переписував документи в архіві Кубанського козацького війська. 

Від 1902 року Симон Петлюра почав співпрацювати з «Літературно-науковим вістником» – виданням, заснованим з ініціативи М. Грушевського як друкований орган Наукового товариства імені Шевченка, а від 1903 року – із «Записками Наукового товариства імені Шевченка». У той час на прохання РУП облаштував у власному помешканні малу друкарню, що друкувала антицарські листівки. Проте в грудні 1903 року був викритий та заарештований. У березні 1904 року випущений під заставу, й виїхав до Києва. Розшукуваний поліцією, був скерований керівництвом РУП за кордон до Львова задля посилення праці тамтешнього Закордонного бюро РУП й пожвавлення видання друкованого там само партійного органу «Селянин». У Львові перебував з кінця листопада 1904 року до кінця грудня 1905 року під псевдонімом Святослав Тагон. Там познайомився з М. Грушевським, відвідував його виклади, а також вступив до Наукового товариства імені Шевченка (НТШ). Почав друкуватися під псевдонімом на шпальтах видань НТШ та в галицькій періодиці. 

Симон Васильович був делегатом 2-го з'їзду РУП, на якому організація змінила назву на Українську соціал-демократичну робітничу партію, увійшов до складу її керівництва. Пов'язався на тривалий час із газетярською працею, яку залишив 1915 року й перейшов працювати до Союзу земств і міст на Західному фронті. У квітні 1917 року обраний головою Української фронтової ради військ Західного фронту. Делегат Першого Українського військового з'їзду, котрий скликала Українська Центральна Рада за ініціативою Українського військового організаційного комітету. В його роботі взяли участь понад 900 делегатів від усіх фронтів, Балтійського і Чорноморського флотів, які представляли понад 1,5 млн військових українців. С. Петлюра виступив із доповіддю про будівництво національного війська. З'їзд ухвалив розпочати створення української армії, для чого обрав Український генеральний військовий комітет (УГВК) у складі 18-ти осіб, який очолив Симон Васильович Петлюра.

С. Петлюра спрямував усю свою енергію на створення українських збройних сил і переведення в Україну з Росії українізованих військових частин. 31 грудня 1917 року, як прибічник рішучої боротьби з більшовиками й не погоджуючись з політикою голови Генерального секретаріату Української Центральної Ради В. Винниченка, вийшов з уряду. У січні 1918 року залишив Київ і виїхав на Лівобережжя, де розпочав формування добровольчих загонів під назвою Гайдамацький кіш Слобідської України, що відзначився в боях за Київ та в боротьбі з більшовицьким Київським (січневим) збройним повстанням 1918 року  (командував Гайдамацьким кошем до березня 1918 року). Унаслідок непорозумінь з новим керівництвом Української Народної Республіки після укладення миру із Центральними державами залишив військову службу (Гайдамацький кіш увійшов до складу Запорізького корпусу Армії УНР).

С. Петлюра включився в роботу Київського губернського земства, а в квітні 1918 року очолив новопосталу Всеукраїнську спілку земств, опозиційну до гетьманату П. Скоропадського. 27 липня 1918 року ув'язнений за підозрою в участі в антидержавному заколоті. Звільнений після 4-місячного ув'язнення, 14 листопада 1918 року виїхав до Білої Церкви, звідки керував антигетьманським виступом Директорії УНР, членом якої був обраний заочно і яка надала йому повноваження Головного Отамана Армії УНР. Під тиском повстанських військ гетьман П. Скоропадський 14 грудня 1918 року зрікся посади. Упродовж 10 місяців Армія УНР під командуванням Симона Петлюри мужньо билася з більшовиками та армією А. Денікіна. На Волині вона увійшла в бойове зіткнення з польським військом.

У той час відбулися численні єврейські погроми, що відзначалися надзвичайно кривавим характером і здійснювалися військом А. Денікіна, червоноармійцями, різними грабіжницькими й анархістськими загонами. Значна частина погромів припадає на окремі підрозділи військ УНР, яких С. В. Петлюра карав надзвичайно суворо (наприклад, був розстріляний отаман Самосенко, винуватець погрому в Проскурові (нині м. Хмельницький).

Після відступу військ УНР з Києва (4 лютого 1919 року столицю захопили більшовики) й виїзду В. Винниченка за кордон Симон Петлюра 11 лютого 1919 року став головою Директорії УНР, одночасно перервав членство в Українській соціал-демократичній робітничій партії. Але йому не вдалося порозуміння з Антантою (військово-політичним угрупованням). Франція жадала усунення Симона Васильовича, трактуючи його як більшовика й анархістського ватажка. Задля попередження ймовірної узурпації влади, на пропозицію правих партій, було обмежено компетенцію Головного Отамана Армії УНР шляхом запровадження посади так званого Наказного Отамана Армії УНР, яким став генерал-хорунжий О. Греков. Це спричинило взаємні непорозуміння на політичному й військовому ґрунті (ситуація стабілізувалася лише після призначення прем'єром 9 квітня 1919 року соціал-демократа Б. Мартоса). Незважаючи на сильну внутрішню опозицію, трагічну ситуацію на фронті, атаки більшовиків і денікінців, С. Петлюра наважився на порозуміння з Варшавою, де від 18 січня 1919 року перебувала українська закордонна місія (Польща єдина як держава визнала УНР, а Начальник Польської держави Ю.-К. Пілсудський прагнув до співпраці у війні з більшовиками). 16 червня 1919 року делегати УНР за дорученням С. Петлюри, попри негативну позицію західноукраїнських політиків, підписали у Львові перемир'я з Польщею.

З огляду на трагічну ситуацію на більшовицькому фронті й підписання Українською Галицькою армією 5 грудня 1919 року договору з А. Денікіним, С. Петлюра 7 грудня виїхав із Кам'янця-Подільського, де перебував разом з урядом і військовим командуванням, до Варшави й залишився там до весни 1920 року.

25 квітня 1920 року розпочався спільний польсько-український наступ на Київ. Вступові союзницьких військ на територію України передувала відозва Головного Отамана Армії УНР Симона Петлюри до українського народу, в якій він закликав до боротьби за незалежність. 8 травня 1920 року союзницькі війська здобули Київ, однак уже 11 червня, під тиском Червоної армії, змушені були відступити. Після підписання Польщею 18 жовтня 1920 року в Ризі (Латвія) прелімінарного миру з більшовицькою Росією, С. Петлюра вирішив і надалі провадити національно-визвольну боротьбу. Попри початкові успіхи, коли українські війська просунулись аж до Брацлава, 10 жовтня їх зупинила Червона армія. Вони змушені були 21 жовтня 1920 року перетнути кордон із Польщею, де були інтерновані. Симон Петлюра разом з урядом УНР перебував у Тарнові (Польща).

Симон Петлюра розпочав створення сталих еміграційних інституцій на території Польщі. Уклавши Ризький мир із представниками більшовицької Росії й радянської України 18 березня 1921 року, польська влада зобов'язувалася ліквідувати на власній території державні інституції УНР, але, зважаючи на прихильність Ю.-К.Пілсудського до С. Петлюри та його уряду, здійснювала це повільно. На місці тогочасних політичних інституцій в серпні 1921 рок було остаточно сформовано громадську організацію – Український центральний комітет у Речі Посполитій, що мала свої філії по всій території Польщі. Симон Петлюра за допомогою найближчих соратників опрацьовував у той час директиви щодо подальшої роботи за еміграційних умов, які оприлюднив 1923 року під псевдонімом О. Ряст у брошурі «Сучасна українська еміграція та її завдання». Своє ідеологічне кредо й вказівки для української еміграції викладав також у низці опублікованих під різними псевдонімами статей.

З огляду на посилені вимоги Москви видати його, змушений був постійно переховуватися. Не спромігшись домогтися видачі С. Петлюри дипломатичним шляхом, Москва стала на шлях підготовки замаху на його життя. 1923 року становище С. Петлюри значно погіршилося внаслідок відходу від політичного життя маршала Ю.-К. Пілсудського, який до того часу підтримував як Симона Петлюру, так і українську політичну еміграцію. Крім того, виявилися спроби інфільтрації більшовицьких агентів до українських еміграційних осередків. У цій ситуації С. Пелюра вирішив виїхати до Парижа (Франція), куди ще раніше емігрувала значна частина членів уряду й Ради Республіки. 30 грудня 1923 він з паспортом на прізвище Степана Могили залишив Варшаву й через Відень, Будапешт (Угорщина) та Женеву (Швейцарія) восени 1924 року дістався Франції.

Прибуття Симона Петлюри до Парижа значно пожвавило тамтешнє фрагментаризоване еміграційне політичне середовище. Задля його згуртування довкола представництва УНР С. Петлюра ініціював у жовтні 1925 року створення еміграційного друкованого органу УНР – тижневика «Тризуб», ставши його головним редактором. У першому номері часопису оприлюднив своє політичне кредо: «В українську державність віримо, українську державність визнаємо, про її неминучість ми переконані».

С. Петлюра ініціював заходи щодо пропагування української справи на міжнародній арені, допомагав українській студентській молоді в Парижі, активно підтримував створення там Українського академічного комітету та організацію з'їзду українських учених в еміграції. Ця активна політична діяльність Симона Васильовича Петлюри була брутально перервана. 25 травня 1926 року через кілька хвилин по 14-й годині він трагічно загинув у Парижі від кулі більшовицького агента Ш. Шварцбарта, який у пізнішому судовому процесі свідчив, що нібито прагнув помститися за жертви єврейських погромів, за котрі, мовляв, ніс відповідальність С. Петлюра. Поховання Головного Отамана відбулося 30 травня 1926 року на паризькому цвинтарі Монпарнас.

Французький суд присяжних 27 жовтня 1927 року звільнив убивцю від покарання, що викликало численні протести української еміграції. В її середовищі безпосередньо після смерті С. Петлюри почав поширюватися культ Головного Отамана, що мав, на думку організаторів акції, не лише зберегти від забуття його постать і незаперечні заслуги перед нацією, а й насамперед консолідувати еміграційні кола різної політичної орієнтації довкола державницької ідеї. 1927 року створене Товариство ім. С. Петлюри. Осередок української еміграції створив у Парижі бібліотеку його імені. Щорічно в річницю смерті влаштовували панахиди й урочисті академії. Ім'ям Симона Петлюри називали гуртожитки, школи, клуби й громадські організації.

Використані джерела:

Енциклопедія історії України [Електронний ресурс] : в 10 т. : електронна версія видання / Нац. акад. наук України; голова ред. кол. В. А. Смолій ; Нац. акад. наук України, Ін-т історії України // Інститут історії України : [офіц. сайт]. – Електрон. текст. дані. – Режим доступу: http://resource.history.org.ua (дата звернення 20.05.2020). – Назва з екрану.