|
Єсюнін С. М. Незнане Поділля / Сергій Єсюнін. – Городок : Бедрихів край, 2012. – 156 с.
На Поділлі клімат, схожий на теперішній, установився всього близько 15 тисяч років тому. До цього понад 200 тисяч років край знаходився на межі льодовика, крижаний щит якого покривав усю північну частину нашої області. Близькість гігантського льодовика на тисячоліття перетворила місцевість на снігову пустелю, схожу на тундру з характерним рослинним та тваринним світом. Люди, що тоді мешкали на Поділлі, тулилися ближче до теперішнього Подністров'я. Лише з відходом льодовика клімат став теплішим.
|
«У XVI ст. майже все Поділля було вкрите гарними лісами. За часи Коріатовичів у другій половині XVI ст. околиці Кам'янця рясніли непрохідним лісом, багатим на різні дикі тварини: зубри, дикі коні, олені, серни... Ще в XVI ст. Медоборські гори (Товтри) були багаті на ліси, в яких місцеве населення знаходило захист від татарських нападів і під їх охороною організовувало напади на поміщиків. Але з тих лісів залишилися лише малі останки», – стверджував В.Геринович у 1927 році в своїй праці «Кам'янеччина».
Як зазначав подільський історик В. Геринович: «Червець (з якого робили знамениту фарбу — кошеніль) був в XVI-XVII столітті одним із найважливіших предметів експорту з Поділля за кордон до осередків тогочасного шовкового промислу Мілану, Флоренції, Венеції і других міст Італії... Кошеніль або по нашому Карамзин... це є червоні зернятка (у дійсності — комашки) зілля званого космачком, які у великій кількості збирані в Україні та на Поділлі та вислано за кордон. ...Фарбу з червця добували через підігріття на сковороді...»
У давньому Поділлі мешканці тримали велику кількість свійських тварин. Про це свідчать й факти татарських навал, під час яких нападники гнали з кожного села цілі стада худоби. Так, лише під час навали в 1575 році вони вивели з Поділля 150 тис. коней, 500 тис. голів великої рогатої худоби та 200 тис. овець. До речі, вважають, що саме у XV-XVI століттях, коли навали відбувалися майже щорічно, українці й почали розводити здебільше свиней та споживати їхнє м'ясо та сало, яке, як відомо, мусульманам вживати було заборонено Кораном.
У XVI-XVII століттях Кам'янець-Подільський був одним із найбільших торгових центрів не лише Поділля, а й України. До нього і через нього йшли зі сходу шовки, прянощі та коріння, із Фландрії й Англії сукна, ножі, коси, серпи; із Молдавії – вівці, коні, свині і шкіри, з півдня – грецьке й іспанське вино, із Московщини –хутра. Важливим продуктом торгівлі була також сіль, що везли з чорноморського порту Хаджибея і з Галичини... З місцевих товарів, що вивозили з Поділля, переважала риба, худоба й деревина та продукти її переробки. З деревини мали попит такі сорти: дукове (йшло для виробництва луків), корабельне, щоглове, клепкове; із продуктів переробки деревини Поділля постачало: поташ, смолу, попіл, дьоготь. Все це великими партіями йшло до Англії, Шотландії, Голландії і Франції, та використовувалось там у суднобудівництві.
Але мало хто знає, що Кам'янець був також значним у Європі місцем торгівлі підневільними жінками.
Подолянок, волинянок, галичанок звідси вивозили до Кафи (нині – Феодосія), де вони потрапляли до рукгенуезьких купців, які потім продавали їх по всьому світу.
У ранньому середньовіччі навчання в усіх школах Поділля починалось о 5-й годині ранку, а о 9-й уроки вже закінчувались. У XVI-XVII століттях були введені більш пізні години – починалися заняття о 7-й ранку, а завершувалися об 11-й годині.
У XVIII-XIX століттях подоляни снідали вдосвіта, о 6-й годині ранку, до початку трудового дня. Обід починався об 11-12-й годині і був найситнішим з усіх прийомів їжі. Полуденок (або підвечірок), який додавався лише під час важких робіт, складався з хліба з солоним салом та цибулею (часником, огірками). Іноді, якщо робота в полі, брали з собою коржі. Вечеряли після заходу сонця свіжозвареною стравою.
Цигани стали селитися на Поділлі близько середини XVIII ст. на панських землях, – зазначав у 1919 році історик Григор'єв-Наш. – Там вони селилися слободами, з яких і до цього часу збереглися: Спасів-Майдан Літинського повіту; Приворотський (або Циганський) Яр та Малий Жванчик Ушицького повіту; Немиренці Проскурівського повіту та ін.
Народ цей, який на Поділлі звуть «лісовими циганами», дуже темний і некультурний. Слободи їхні складаються з тісних, брудних та вогких землянок, які називаються «бурдеями». Живуть цигани надзвичайно бідно, бо польових наділів зовсім не мають. Є в них лиш городи. Сім'ї великі. Діти майже круглий рік бігають босими й напівголими. Перебиваються цигани всякими кустарними промислами й ремісництвом (переважно ковальством і ложкарством). Не маючи змоги пристосуватися до сучасного життя, вони дуже бідують, старцюють та вимирають.
Ще на початку XX ст. мова українців-подолян визначалася деякими своїми особливостями, а саме:
-
підлаштуванням під польську вимову (наприклад – дзінькую, дзінь добрий);
-
вживанням деяких польських слів;
-
твердою вимовою «а» замість «я» та «е» (траба, радно, порадок);
-
вживанням закінчення «ов» замість «ю» (за дитинов, за роботов світа не видів);
-
вимовою «є» замість «я» в західній частині Поділля (поросе, теле, п'єть, в'єзати);
-
особливим способом утворення майбутнього часу («буду ходив», «буду робив», замість «буду ходить», «буду робить»);
-
вживанням кінцівки «ся» перед дієсловом (най ся діє Божа воля, чи ти ся не скрутив);
-
місцевими словами й вигуками («най», замість «нехай»; «ая», замість «аякже» і т. п., «мой, мой» — вигуки здивування);
-
твердою вимовою кінців дієслова (робит, полит, валят);
-
збереженням стародавніх українських слів.
Все це надавало підставу мовознавцям вважати подільську мову за окреме наріччя української мови. Наведемо декілька зразків звичайного у минулому подільського наріччя: «Як ся розвалив хату, то най сявалиті п'єц», «Якщо п'єц ся розвалив, то не буду в нім палила», «Галько, чи ти в п'єцу вже палила? — Ая! Якби досі чекала, то б і здубла».
На будівництві Києво-Балтської магістралі, що пройшла через Жмеринку, Вінницю, Козятин з відгалуженнями на Проскурів-Волочиськ та дала початок теперішній Південно-Західній залізниці, використовували працю селян, солдатів трьох дивізій і засуджених у штрафні роти – усього було зайнято до 33 тисяч чоловік. Будівництво велося в 1866-1870-х роках.
Найчисельнішою іноземною колонією у нашому краї була німецька в Дунаївцях. У середині XIX століття тут проживало понад 300 вихідців із Пруссії, яких запросили на помешкання наприкінці 1820-х років власники містечка Красинські. Німецьким колоністам були створені всі умови для заснування у Дунаївцях сукновалень. Незабаром Дунаївці стали визначним центром текстильного виробництва. Так, у 1872 році діяло 53 (!) суконні фабрики, на яких працювало 534 робітники. Як правило, вони випускали сукно трьох кольорів: чорного, сірого, синього.
Наприкінці XIX століття (зокрема у 1893 році) в Подільській губернії діяло 1581 православних храмів. З них найбільше було храмів Свято-Михайлівських – 237, Свято-Покровських – 222, Різдва Богородиці – 202, Успенських – 142, Іоанно-Богословських – 135, Свято-Миколаївських – 121...
У 1910 році на Поділлі на головні продукти харчування були такі ціни (за фунт, тобто 410 г): житній хліб – від 2 до 3 коп., пшеничний хліб – від 3 до 4 коп., м'ясо від 10 до 12 коп., сіль – 1 коп., цукор – 15 коп., відро (12 л) горілки – 8 руб. 40коп. При цьому платня некваліфікованого робітника в день складала в середньому 80 коп.
Отож за місяць такі люди заробляли близько 20 рублів та могли за цю суму придбати, наприклад, 80 кг м'яса.
За статистичними відомостями Синоїдадьного училищного комітету, Подільська єпархія займала в 1912 році перше місце в Російській імперії за числом початкових парафіяльних шкіл та друге місце за кількістю учнів у парафіяльних школах. У 1912 році в Подільській губернії було 1726 початкових парафіяльних шкіл.
Далі за їх кількістю йшли: Київська губернія (1664 школи), Волинська (1411 шкіл), Самарська (1162 школи).
На початку XX століття Дністер був річкою з активним судноплавством. Так, у 1912 році навігація продовжувалась 8 місяців, на пристанях Поділля (головними з них були – Жванець, Устя, Стара Ушиця, Калюс, Могилів-Подідьський, Яруга, Ямпіль та ін.) було завантажено 796 суден і 405 плотів, перевезено 3227 тис. пудів вантажів – ліс, каміння, фосфорити, гіпс, зерно тощо. Розвантажено 312 суден і 142 плоти (886 тис. пудів вантажу – цегла, сіль, нафта, борошно тощо). На вантажних роботах працювало 5809 робітників. До того ж, по Дністру ходило 11 пасажирських пароплавів.
Аномальні природні явища доволі часто спостерігалися на Поділлі. Нагадаємо деякі «рекорди» природних стихій.
Люті морози
Траплялися вони не так часто, але фактів надзвичайних морозів чимало. Правда, охарактеризувати їх у минулі століття можна лише за описами. Так, 1448 року хроніст записав: «На Поділлі надзвичайно люта зима. Від страшних холодів загинуло понад 40 тисяч татар». У 1709 році: «Черезмерно жестокая зима, от коей многия тысячи людей, зверья и деревьев погибло». У числових виразниках (тобто температури за Цельсієм) існують спостереження лише ХІХ-ХХ століть. За ними, найлютіші морози на Поділлі були у лютому 1911 року -36° із позначкою мінус. До -35°С було у січні 1941 року, -33,5°С зафіксували 9 січня 1987 року.
Спека
Спекотне літо на Поділлі спостерігається, як запевняють метеорологи, практично кожні 3-4 роки, коли стовпчик термометра нерідко «заповзає» за позначку +30°С. Абсолютний максимум температури повітря був зафіксований в серпні 1946 року (+40°С) у районі Могилів-Подільський – Нова Ушиця.
Градобої
Потужних градобоїв, що приносили збитки господарству людей, також зафіксовано чимало. Вважають, що найкрупніший град на Поділлі випав наприкінці XIX століття. Як повідомлялось у тогочасній пресі: «1897 року, 22 вересня над землями всієї Пододії пронеслася гроза, яка супроводжувалась випаданням «кам'яного дощу». Величина граду досягала «гусячого яйця». Градини місцями (Нова Ушиця) важили 900 грамів!».
Повені
Надзвичайні повені траплялися, як правило, навесні на найбільших річках краю – Південному Бузі та Дністрі, під час танення снігів та льодоходу.
На Дністрі найбільша повінь була зафіксована 1861 року.
Повернутися до ЗМІСТУ книги "Незнане Поділля"