Художник повинен побачити в натурі весь той шар самобутньої  культури,
шар життя народного і відчути свою органічність на цьому  тлі, невіддільність
від цієї землі, з якою він зв'язаний усіма порами, усім настроєм душі.
Яскрава творчість художника тісно пов'язана з традиціями своєї нації.

Георгій Якутович

Усі знають: Бог створив світ. Так і гончар створює кожного разу своїми руками якусь частину Всесвіту. Професія гончара, її загадковість, неповторність, постійний зв'язок з природними стихіями народжували з глини чудові вироби, які можна зрівняти хіба що з прекрасною милозвучною піснею.

Глина – один з найдавніших художніх матеріалів, освоєних людьми. У різні історичні епохи населення виготовляло всілякий посуд для приготування, зберігання та споживання страв, чудові керамічні іграшки.

Іграшка (у народі її ще називають цяцька, лялька, цяцянка, забавка) – ціла галузь українського народного мистецтва, що об'єднує вироби з кераміки, дерева, лози, соломи, паперу та ін. На думку багатьох дослідників, найбільший розквіт кустарного іграшкового промислу в Україні припадає на середину ХІХ ст. – внаслідок розвитку ярмаркової торгівлі. Саме у цей період історично сформувались три найбільші регіони виготовлення дитячих забавок: Подністров'я, Поділля і Прикарпаття, а в їх межах визначилися локальні стильові особливості, характерні лише для іграшок відповідного центру. Глиняні іграшки майже в усіх гончарних осередках виробляли переважно жінки і діти гончарів для власних потреб, а з окремих центрів (Опішшя, Бар, Адамівка, Вишнівець та ін.) їх вивозили на ярмарок. У кожному осередку формувалися традиції як у ліпленні форми, так і в розписі.

На Поділлі керамічні іграшки виготовляли більше, ніж у десяти осередках. Найбільшим попитом користувалися ляльки, коники і вершники. Ляльок завжди ліпили у святковому одязі, з намистом на шиї, модною зачіскою на голові; очі і рот позначали крапками й рисками. Подільські ляльки тримали у руках дитину або під пахвою пташку. До того ж, подільські майстри налагодили випуск свищиків – пустотілих фігур з отворами для вдування повітря, що сприяло відтворенню звуку. Вони мали вигляд коників, баранців, півників та ін. Мали ці іграшки й певне ритуальне значення – свистіння під час святкових гулянь символізувало пробудження сонця від сну, посилення тепла, яке земля дістає від нього. Окрім того, у давнину вважалося, що свист та інші шумові ефекти відганяють від дітей злих духів. Але поступово це охоронне значення втрачалося і такі іграшки набули пізнавально-виховної функції. На жаль, глина – матеріал ламкий і недовговічний. Тому не зважаючи на великі масштаби виробництва глиняних іграшок у різні періоди, дійшло їх до нас мало.

Під впливом розвитку промисловості та поступового занепаду традиційного гончарного ремесла, а з кінця 1980-х років і з розвитком туристичного бізнесу, глиняна іграшка почала виконувати декоративну функцію і стали не стільки елементом ігрової культури, скільки етнографічним сувеніром, декором. Проте, народна іграшка є тією спадщиною, що подібна до рідної мови, пісні, казки. Її можна широко використовувати на різних заняттях з народознавства, а також з метою естетичного виховання дітей.

От із того життєдайного джерела народної творчості й розквітло гончарство Людмили Нікітюк. Саме жінка-хмельничанка стала ініціатором відродження та створення традиційних подільських глиняних іграшок.

Народилася Нікітюк Людмила Іванівна у 1940 році у м. Любомль Волинської області. Закінчила Київський художньо-промисловий технікум, відділ художньої кераміки. Працювала художницею у Хмельницькому художньо-виробничому комбінаті. Член Національних спілок художників та майстрів народного мистецтва України. Продовжувач традицій художньої обробки глини, створила неповторні зразки дитячої керамічної іграшки, цікаві композиції з глиняних скульптурок звірів, сувенірну продукцію для оздоблення інтер'єрів. Багаторазова учасниця республіканських та всесоюзних виставок у Києві та Москві. Періодично її вироби експонуються у Хмельницькому обласному художньому музеї. У 2002 році стала переможницею Всеукраїнського конкурсу української народної іграшки (м. Київ). Вироби цієї майстрині широко відомі не лише в Україні, а й далеко за її межами. Художні вироби Людмили Іванівни зберігаються у музеї народних промислів та етнографії у Львові, Державному музеї народного декоративного мистецтва у Києві, музеї іграшки народів світу у Токіо (Японія), Хмельницькому обласному краєзнавчому музеї, а також у музеях Сум, Полтави, Житомира, Опішні, Запоріжжя та інших міст світу; багатьох приватних колекціях в Україні та за кордоном.

Творчість відомої майстрині особливо багата традиційними для подільського регіону скульптурками (коники, баранці, кози, корови, коти, собаки, півники, пташки тощо). Дійові особи авторських робіт мають прототипів у реальному світі, який Людмила Іванівна сприймає як єдине гармонійне ціле. Багато образів взято з усної народної творчості: пісень, казок, легенд.

Керамічні вироби кожного народного майстра мають свої характерні неповторні риси, котрі дозволяють завжди впізнавати їх і виділяти серед інших. Як і кожен гончар, Нікітюк – винахідник власної форми. Її іграшки, наслідуючи народні традиції, зберігають реальність образу, яскраву декоративність. Вони пластичні, без гострих країв. Поверхня фігурок прикрашена візерунками, надряпаними гострим предметом на сирій глині. Іноді фігурки прикрашені ліпними деталями.

Скульптурки мають червоний або коричневий колір поверхні. Їм властиві вишуканість ліплення, тонке моделювання. Кожна з них має свій "голос" – посвист. Майже всі керамічні іграшки Людмили Іванівни неглазуровані.

Кажуть, що для того, аби іскра обдарування стала вогнищем, потрібен певний, якщо хочете, збіг обставин, потрібні оточення, атмосфера, тобто те "бродильне" середовище, де визріває талант. Проте, надзвичайно важливим є те, як сама людина зуміє розпорядитися врученим їй даром. Адже відомо – велика мета творить великий характер. І саме роботи народної майстрині його розкривають. У них глибока народність, любов до рідної землі, шана до традицій пращурів та єднання поколінь. Народні іграшки, виконані майстринею, і в наш час впевнено конкурують із сучасними фабричними.

10.12.2012 р.

Останнє оновлення 07.05.2013 р.

Використані джерела:

1. Стрижак Н. П. Історія народної іграшки // Матеріали ІІІ науково-краєзнавчої конференції "Місто Хмельницький в контексті історії України" : ред. кол. Баженов Л. В. (голова), Блажевич Ю. І. (співголова), Єсюнін С. М. (співголова, відповід. редактор та ін.). – Хмельницький, 2011. – С.76-82.
    
2. Стан Т. С.  Майстри  декоративно-прикладного  мистецтва Хмельниччини :  фотоальбом / Т. С. Стан. – Хмельницький, 2006. – 60 с. : іл.
    
3. Українське народознавство : навч. посіб. / за ред. С. П. Павлюка, Г. Й. Горинь, Р. Ф. Кирчіва. – Львів : Фенікс, 1994. – 608 с.
    
4. Хмельниччина в контексті історії України : матеріали Всеукраїнської науково-краєзнавчої конференції / ред. кол. Баженов Л. В. (голова), Єсюнін С. М. (співголова, відповід. редактор) та ін. – Хмельницький, 2012. – 560 с.

© Хмельницька міська центральна бібліотека
Сектор автоматизації бібліотечних процесів

Підготувала: Єсюніна Галина