Із поетичної збірки «Україно моя, Україно!» (1998 рік)
Моя Україна – Червона калина
Велика, могутня слов'янська держава
Крокує в Європу, добро щоб знайти.
Вона хоче мати підтримку і славу.
Їй бог допоможе до щастя прийти.
Моя Україна – червона калина.
Немає у світі такої ніде.
Вона – наша Ненька любима, єдина.
Хай силу гартує, до задумів йде.
Їй доля всміхнеться, і Сонце пригріє,
Вкраїна багата духовно зросте.
Нас воля і пісня тримати зуміють.
І наше майбутнє лиш буде святе.
Нам бійки не треба. Ми хочемо миру.
В нас дружба у праці добром проросте.
Люблю я Вкраїну всім серцем і щиро. Хай в сонячнім сяйві Вкраїна цвіте.
Радуйся
Радуйся, Ненько, що ти незалежна. Йди світлим шляхом, мети досягай. Ми тебе любимо широ, безмежно. Вір в свої сили і мир зберігай.
Будь, Україно, щаслива навіки, Пильність ніколи й ніде не втрачай. Май, наша рідна, достатки великі, Волю нікому свою не віддай.
Квітни і тішся, моя Україно, Що дочекалася радісних днів. Ти в нас, ріднесенька, в світі єдина. Маєш достойних дочок й синів.
Мій рідний Хмельницький
Мій рідний Хмельницький піснями лунає, У думах і мріях народних цвіте. Я знаю і вірю: він біди здолає. У нього є сила і мудрість на те.
Мій рідний Хмельницький – частина Вкраїни. Йому в піднебессі щасливо сіять. В нас воля і правда прийшли до родини. А творчість і праця буяють, не сплять.
Мій рідний Хмельницький живе у змаганнях За краще майбутнє, уміння, знання. Він в дружбі великій успішний щодня.
Мова українська
Мова українська – то Шевченка слово, Лесі Українки і Марка Вовчка. Мова українська – це дарунок Бога, І барвисте слово генія Франка.
Мова українська – це і степ широкий, І сади зелені, і гаї, ліси. Мова українська – океан глибокий Мудрості народу, правди і краси.
Мова українська є духовна сила Прадідів великих, дум, пісень ходьба, Це борців безстрашних братськії могили, За добро і волю мужня боротьба.
Мово українська, лийся над гаями, Селами, містами, серце й душу грій. Думами, словами, ніжними піснями Неньку Україну прославлять умій.
Із поетичної збірки «Снопик» (1993 рік)
«З поетичної шухляди дещо взято для громади»
Д. М. Брилінський
Поділля
У грайливім небі жайворон співає, Тішить, звеселяє душеньку мою. Сонячне Поділля, – вквітчаний розмаю, Я тобі дарую всю любов свою.
Сходжено чимало у житті доріжок, Бачено досхочу радісних обнов. А до тебе, краю, є незмінна, свіжа Чоловіча щира й вірная любов.
Лелеки
Ключами летять чорнобілі лелеки На інші квартири в країни далекі. Тужливо курличуть у синьому небі, Бо в тузі прощальній є в цьому потреба.
Огорнуті сумом, в досаді, печалі Летять у незнані, незвідані далі. А що їх чекає в далекій дорозі? І хто їх зустріне на іншім порозі?
Чи мовить хто слово прихильне, ласкаве, Щоби розігнати дорожні печалі? Надія не гасне. Весна лиш настане, – Лелеки ключами повиснуть над нами.
«Цікавинки коротенькі – для вас, дітоньки гарненькі»
Учитель
До школи діти йдуть хутчій, Щоб вчителя зустріти, Бо він для них – як рідний, свій, Він буде їх учити.
Його розмови – спів пташок, Його слова – це квіти, Букет змістовніших думок. Їх вам дарує, діти.
Свою Вкраїну – дивосвіт Учитель вчить любити. У наших душах мужній зліт Вкраїни буде жити!
Сестрички
Таня і Катруся – Здружені сестрички. Двійко цих дівчаток, – Наче рукавички.
Трудно їм і важко У розлуці бути. Місця не знаходять. Суму щоб позбутись.
Доля в них така вже: Катя в дитсадочку, Таня ж ледь не плаче Вдома у куточку.
Слухає уважно, Чи не йде сестричка, Щоб скоріш побачить Миле її личко.
І, хутчій обнявшись, До роботи взятись – Мультики дивитись, Іграми займатись.
Із збірки «Загадки» (1996 рік)
Хто назве поста Й маляра хутенько – Мудрого пророка України-неньки?
(Т. Г. Шевченко)
Всім відома поетеса – Леся жіночку цю звати. Вам, шановний наш читачу, Треба прізвище вгадати.
(Л. Українка)
Драматург, поет, прозаїк, Знаний в світі публіцист, Кілька мов знав досконало, Мав від Бога розум, хист. Є вже відповідь яка? Називайте ви…
(І. Франко)
Кращий з кращих новеліст. Мудрість мав, великий хист. Наша мила дітвора, Називайте, любі, швидше Новеліста-трударя.
(В. Стефаник)
Що потрібно нам всім читати, Щоб про бога більше знати?
(Біблія)
Мають різні береги. В руслах повно є води.
(Річки)
Я побачив уві сні Хатку пташину на стіні. Хто скоріше відгадає, Птах який цю хатку має?
(Ластівка)
Має очі величенькі, Кігті в лапках чималенькі, Вдень не бачить, не літає, Заховавшись, спочиває.
(Сова)
Він людей щоденно будить, На роботу підганяє, І порядок в часі любить, Сам спочинку він не має.
(Годинник-будильник)
І зелена, трішки чорна, У воді, траві сидить, Очі, рот великий має, Ним, як може, так й кричить.
(Жаба)
І не в туфлях, не в чоботях Ходить пішки по болоті, Там для себе жаб шукає. Хто вже птаха цього знає?
(Лелека)
Із рукописної збірки «Казки» (1998 рік)
Пташенятко
Рано-вранці в тихім лісі наодинці, в самоті плаче пташечка сіренька у маленькому гнізді. Сльозинки, як горошинки, котяться по дзьобику, пір'ячку, падають на гніздечко.
Повз дерево з гніздом пролетіла інша пташка. Почула плач. Зупинилася. Сіла на гілочку.
– Що, маленьке, жити важко? Може, скоїлась біда?
– Їсти хочу, а матусі довго зранку ще нема. Я маленька і боюся, бо сиджу в гнізді сама!..
– О, не плач, моє серденько. Їсти зараз принесу. Тож чекай, а я швиденько!.. Витри з дзьобика сльозу. Як сказалось, так і сталось. Через декілька хвилин пташка повернулася. Чого тільки не принесла! І різні мушки, черв'ячки, комашки. Повна сумка їжі. І якої! Свіжої, смачної! Пташка-незнайомка виявилася доброю, турботливою. Такою, що дуже любить маленьких діточок. Як своїх, так і чужих. Не залишить у біді. Допоможе, чим зможе. У неї принцип: усі діти свої. Пташенятко наїлося, витерло дзьобик об гніздечко і сказало:
– Ой спасибі, добра пташко, за харчі, що їх знайшла. Щиро дякую за ласку, щоб щасливою була! Пташки-друзі попрощались, й ми сплетемо вінець. Тож радіймо тим що сталось, і що казочці кінець. Без вагань той поможе іншому в біді, хто добру душу має, є сіячем доброзичливості і гуманізму.
Вишенька
Садків на Поділлі багато. Весь подільський багатий край тане у вишневих і яблуневих садках. Пишних, урожайних, родючих. Довгі роки росла в садочку вишенька. Гарна, як дівчина-красуня. Плляста. А які смачні ягоди родила! Великі, червоні, соковиті. Самі просилися. Не встигнеш кинути кілька ягід в рот, як вони, обминаючи зуби, залітають у горло. Недалеко від вишеньки росла яблунька-спасівка. Частенько розмовляли, ділилися садовими новинами. Раділи, всміхалися. Частували відвідувачів своїми плодами. Раптом, одного ранку, коли вже сонечко викотилося із-за обрію, освітило сад, проміння обігріло все, що було у ньому, яблунька почула тихенький плач вишеньки.
– Що сталося, подруженько? Яке горе спіткало? – Болить мене тіло. Маю рани!...
– Від чого б це? – бідкалася яблунька.
– Вчора, перед заходом сонця, два хлопчики обламали кілька моїх гілок-рук з ягодами. Лінувалися рвати ягоди, наповнити ними жмені, кишені, може, й торбинки. Вибрали хибний шлях. Обламали гілки. З ран тече сік-кров. Я відчуваю біль. Чи витримаю?
– Співчуваю тобі, дорога вишенько. А чим помогти не знаю. Прости хлопчикам. Може, вони покаяться, порозумнішають.
– Коли б так! А що буде, коли сьогодні або завтра повторять злочин?
– Вірю, вишенько: Бог відверне злочин! Вишенька, наплакавшись, витерла листочками сльози, заспокоїлась. Зрадів, повеселішав сад. Добро переможе зло! Діти, ви прислухалися до діалогу між вишенькою і яблунькою? Не робіть ніколи так, як зробили два хлопчики. Знайте: вишенька, груша, яблунька, слива, як й інші дерева, живі. Вони мають тіло, сік-кров, гілки-руки. Усі вони добродійники, наші годувальники. Їх треба садити, вирощувати, доглядати. Ніколи не підносьте на них руки. Природа і людина – нерозлучні. Божі творіння. Сади, дерева в них – рай на землі. Ми в ньому є Адамами і Євами. Бережімо сад. Береженого сам Бог береже. Два хлопчики! Залічіть рани на вишеньці! Вона чекає вас. Змийте із себе зло. Діти! Не ламайте фруктових дерев. Уникайте гріха! А що, як хлопчики вже дорослими стали? Нічого. Вчитимуть своїх дітей не робити зла нікому і нічому.
Книга – мати і її розділові знаки – діти
Колись, у якомусь царстві зібралася книжкова духовна сім'я. Книга-мати і розділові знаки-діти розговорилися. – Матусенько рідненька, розкажіть, будьте добрі, і про себе і про нас.
– З радістю, охотою! Слухайте уважно. Книга, тобто я, - джерело мудрості, найкоштовніших народних дум, творіння людського розуму. Книга – учитель, вихователь, порадник і наставник, помічник і добродійник. Вона водить людей у сиву давнину, знайомить з її героями, розбуджує уяву про майбутнє, підказує роль і місце у ньому людини.
– Дякуємо, – залепетали діти. – Тепер будемо знати, чим, якою Ви є. А коли Ви народилися? – Давненько, мої любі. Мене, книгу, вперше почали вимовляти у 14 столітті переписувачі літописів. Про мене почули, полюбили, шанують й досі, хоч маю я близько шестисот літ. – Ого! – здивувалися діти. Ви ще ж молоді! – Так! Книга стара і вічно молода. Бути б людям такими!
– Може, скажете щось про нас?
– Слухайте і, як мовиться, мотайте на вуса. Найстарішими серед вас є крапка і двокрапка. Вживається на сторінках книг, починаючи з 14 століття і до наших днів.
– А я, кома?
– Скажу і про тебе. Ти є молодшою від крапки майже на сто літ. Тебе почали вживати у 15 столітті. Вперше вжив кому венеціанський видавець-друкар Альд Мануцій. Він започаткував і вживання заголовків (назв книг). Видавець листки із назвами книг вивішував біля входу у книжкову крамницю. То чи не було це першою рекламою? Очевидно, так! Послухайте, дорогі діточки, що сказав про книгу І. Я. Франко: «Книги – морська глибина: хто в них пірне аж до дна, той, хто і труду мав досить, дивнії перли виносить». Діти, читаймо книги. З книжкою дружити – ніколи не тужити!
На початок
Версія для друку
