Віталій ШЕРЕМЕТА народився 14 червня 1984 року у Хмельницькому.

Хлопчик ріс допитливим, веселим та дуже добрим, він завжди готовий був поділитися усім з тими, хто цього потребував.

Закінчив Хмельницьку загальноосвітню школу №29 та Вище професійне училище №7, де здобув професію плиточника-облицювальника.

До повномасштабного вторгнення російської армії в Україну працював будівельником.

Зі спогадів мами: «Після школи Віталій закінчив профтехучилище, навчився там штукатурити, фарбувати, класти плитку. З 2000 року по 2002 рік служив строкову службу в пожежних військах, що в Білій Церкві на Київщині. А потім довгий час працював на будівництвах. І в Хмельницькому, і в Києві, інших містах України. Мріяв заробити грошей, щоб придбати буса. Він був йому потрібен як для роботи, так і для особистих потреб. Змалку захоплювався риболовлею, об'їздив чи не всі річки, багато ставків на Хмельниччині».

24 лютого 2022 року Надія Іванівна, як завжди, пішла на роботу. А коли повернулася, не застала сина. На той час старший вже мав власну сім'ю, жив окремо з дружиною і двома донечками. А чоловік Володимир Петрович порядкував у селі.

«Ввечері Віталій прийшов та сказав: «Мамо, я не ходив на роботу — був у військкоматі». Тоді він три дні туди ходив, стояв у чергах від ранку до вечора. А коли врешті пройшов комісію, отримав вказівку бути «на телефоні». З того часу постійно чекав, що його викличуть. Навіть не брався за великі об'єкти роботи, щоб встигнути закінчити всі свої справи, не підвести людей… Час від часу знову навідувався до військкомату, проте нічого не змінювалося».

«Повістку Віталію дали аж у травні 2023 року. Тоді він якраз тижні три як влаштувався на нову роботу. «Мам, я йду служити!» — з порогу повідомив син».

«Він пройшов комісію. Це було якраз того дня, коли рашисти атакували Грузевицю, — каже жінка. – Наша квартира на Гречанах, вікна виходять якраз на той бік. Вибуховою хвилею мене кинуло об меблі на кухні, я сильно побилася. Син допоміг трохи оговтатися, навести лад. І того ж дня поїхав у військову частину в Житомир. Але довго там не пробув — за станом здоров'я повернули додому. Але Віталій був не з тих, хто так легко здається: через тиждень він знову пішов на комісію і пройшов її. 13 червня отримав наказ їхати на Рівне. Наступного дня синові мало виповнитися 39 років, тож я зібрала йому різних наїдків, щоб з товаришами по службі відсвяткували…».

Після проходження навчання Віталій ШЕРЕМЕТА служив у окремій єгерській бригаді, старший солдат.

Боронив Україну на Харківському та Луганському напрямках. Віталій часто спілкувався з мамою, розповідав про побут, про здоров'я, про різні важливі для нього речі. 

«Коли йшов на «нуль», завжди попереджав мене, що не буде кілька днів на зв'язку, але ніколи ні на що не нарікав. Заспокоював, що все добре, що все буде — Україна, що ми неодмінно переможемо. Віталій дуже переживав за своїх побратимів, щоб не були голодними, щоб всього вистачало. Йому присвоїли старшого солдата, тож відчував відповідальність за всіх і кожного. Буває, телефонує і запитує: «Мам, як качку тушкувати? Нам тут чоловік, в якого живемо, дозволив птицю рубати». Або: «Мам, а як перець фарширувати?» Навіть коли приходив з чергування, не йшов відпочивати, поки не навідається на кухню і не переконається, що бійці мають що їсти».

У вересні Віталій ШЕРЕМЕТА отримав контузію. Тоді зателефонував і сказав: «Мамо, я трьохсотий. Але все добре. Пощастило. Бо міг загинути. Дивом вижив». Зізнався мамі, що в голові дуже гудить. Але після кількох днів крапельниць отримав таблетки та знову — на службу. Він не хотів тривожити матір, коли його почали навчати на штурмовика та згодом перекинули на Луганщину.

Востаннє Надія Іванівна говорила з сином 13 жовтня 2023 року. Він сам подзвонив ввечері. Його голос був сиплим та дуже втомленим. Обіцяв написати згодом. І написав. Надіслав пін-код до своєї картки зі словами: «Це про всяк випадок. Якщо мене не стане». Наступного дня жінка їхала в село і не почула чотири пропущених від сина… Врешті отримала чергову тривожну смс: «Мамо, я йду на штурм. Не знаю, чи повернуся. Люблю вас…».

«Я знала, що штурм може тривати не один день, тому особливої тривоги не було, — крізь сльози мовить згорьована мати. — І навіть серце мені нічого тоді не підказало… Йшли дні. Звісно, почали хвилюватися. І навіть коли 18 жовтня у двері постукали військові, спершу подумала, що то сусідові чи старшому синові принесли повістку…».

14 жовтня 2023 року Віталій ШЕРЕМЕТА загинув біля села Райгородка на Луганщині, виконуючи бойове завдання. Під час ворожого мінометного обстрілу він отримав мінно-вибухову травму. Тепер Віталію назавжди 39 років...

20 жовтня із Віталієм попрощалися у Хмельницькому.

Максим, знайомий Віталія ШЕРЕМЕТИ, розповів: «Віталій був дуже доброю та веселою людиною. Дружній, компанійський. З ним завжди було весело. Завжди посміхався і казав: «Все буде добре — Перемога за нами».

У Віталія ШЕРЕМЕТИ залишилися батьки та брат.

Поховали захисника на Алеї Слави кладовища, що у мікрорайоні Ракове.