Народився Едуард САДОМСЬКИЙ 23 листопада 1973 року в селі Коритна на Ярмолинеччині. Зростав без батька, бо він залишив їх з мамою, коли йому було три місяці. Мама працювала у колгоспі.

Едуард на відмінно закінчив школу, вступив у Хмельницьке професійно-технічне училище № 7. Здобув вищу освіту в Кам'янець-Подільському педагогічному інституті імені Івана Огієнка.
Відвідував багато спортивних секцій, досягнув значних успіхів у карате.

Строкову військову службу Едуард САДОМСЬКИЙ проходив у розвід-роті Повітряно-десантних військ у м. Болград. Тут деякий час мешкав і після закінчення служби. Далі працював у Райковецькій виправній колонії.

Коли вийшов на заслужений відпочинок, займався підприємництвом: охайно зорані і засіяні землі, ставкове плесо із рибою, сади, ягідники, неперевершені квіти — це була стихія його життя — красива і корисна…

Завжди дивував донечок і їхню матусю вишуканими букетами, власноруч приготовленими стравами. А ще — гарно співав і грав на гітарі, вчив того старшу доньку Богдану. Робив унікальні вироби із дерева, металу, цементу. У приватній садибі зроблено все його золотими руками: фонтан, бесідка, ковані вироби, електрика, сантехніка. Умів і красиво відпочивати разом з донечками, з дружиною: подорожі, читання книг, малювання і навіть вчив дітей вишивати хрестиком.

Єдуард Леонідович любив своїх розумниць — доньок Богдану і Віталіну, красуню дружину Лесю, працю на благодатній українській ниві, природу.

На 20-річчя доні Богдани подарував їй стрибок із парашутом. Гордий був тим, що мав відношення до десантників. За ті три хвилини вільного падіння донька відчула, за що тато так любив небо. Допомігши Богдані зібрати парашут, пояснив: «Другий раз буде страшно. Перший — незрозуміло, третій — вже знаєш, чого чекати…». То був останній, вже не крайній десантний стрибок.

Після повномасштабного вторгнення російської армії в Україну, яке розпочалося 24 лютого 2022 року, вже 25 лютого 2022 року Едуард Леонідович пішов добровольцем захищати країну. Він служив розвідником у 3-ій окремій танковій Залізній бригаді, позивний «Прапор». Рідні вмовляли його не йти в горнило війни, але впевнене: «Я мушу», — твердо звучало у відповідь.

Тата збирали на війну разом: купляли спорядження йому і його побратимам. Потім рідні поїхали до тата в частину. На блокпості була така черга, що довелось вистояти більше 2 годин. Тож до частини під'їхали, коли вже стемніло. Богдана згадує, що батько вийшов статний, у формі, яку гордо носив і яка завжди йому пасувала. Тоді він востаннє обійняв рідних зі словами: «Все буде добре. Скоро повернусь, бо ж роботи повно». «Все добре» було в нього і коли в новинах писали про запеклі бої на Ізюмському напрямку… Рідні завжди чекали батька, телефонували щодня, казали йому наввипередки, як його люблять.

4 квітня 2022 року Едуард САДОМСЬКИЙ загинув у селі Бражківка Ізюмського району. Машина, у якій із побратимами поверталися з бойового завдання, наїхала на протитанкову міну. Едуард загинув миттєво. Йому було 48 років.

9 квітня із Едуардом САДОМСЬКИМ попрощалися у Хмельницькому.

«Україна здобула Героя, а ми з сестрою втратили батька, який героєм для нас був завжди. Він говорив: завжди треба бути чесним. У першу чергу чесним перед собою і перед людьми, щоб не було соромно», — каже донька Богдана.

Поховали захисника на Алеї Слави кладовища, що у мікрорайоні Ракове.

У нього залишилися дружина і дві доньки.

Указом Президента України №262/2022 від 18 квітня 2022 року «Про відзначення державними нагородами України» «За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» САДОМСЬКИЙ Едуард Леонідович нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

У червні 2023 року на фасаді школи в селі Москалівка відкрили меморіальну дошку на честь мужнього захисника Едуарда САДОМСЬКОГО.

У 2024 році рідні, друзі й побратими Едуарда на місці його загибелі встановили козацький хрест «Пантеон Героїв». На ньому є qr-код з інформацією про воїна. Донька Богдана розповіла, для неї важливо поширювати пам?ять про тата, щоб згадували не лише близькі, а й місцеві жителі Харківщини.