Андрій ЛИТВИНЕНКО народився 12 лютого 1982 року в Хмельницькому.

Навчався у Хмельницькому колегіумі імені Володимира Козубняка, потім закінчив ПТУ №9 (контрольно-вимірювальні прилади), а згодом МАУП.

У мирному житті працював у будівельних компаніях міста.

На початку повномасштабного вторгнення російської армії в Україну разом із батьком добровільно пішов до військомату на початку березня 2022 року. Рік прослужив в одній із військових частин Хмельницького.

На фронті служив стрільцем-санітаром у 33-й окремій механізованій бригаді. Захищав Батьківщину на Донецькому напрямку.

17 березня 2024 року Андрій ЛИТВИНЕНКО загинув під час штурму на Донецькому напрямку. Декілька тижнів вважався безвісти зниклим. Вже 7 березня Андрій перестав виходити на зв'язок, а 20 березня батькам зателефонували із військкомату і сказали, що їхній син — безвісти зниклий. На жаль, за лічені тижні надійшов інший дзвінок: з проханням прийти опізнати тіло. За деяким ознакам на частинах тіла батько впізнав свого сина. Тепер йому навіки 42 роки…

5 квітня із Андрієм ЛИТВИНЕНКОМ попрощалися у Хмельницькому.

«Мені тоді відмовили у мобілізації, сказали, що по віку не підхожу, а його прийняли», — згадує батько полеглого захисника Петро Володимирович. «Він колись проходив службу у морфлоті на кораблі «Костянтин Ольшанський», тому його одразу в частині записали солдатом-матросом. А вже в другій частині він був стрільцем-санітаром. Я, звісно, дуже пишаюсь сином, що він героєм помер, але… Нам вже його не вернути», — говорить чоловік.

«Останній раз я з ним спілкувався місяць тому. Я не бачив в нього страху, сміливість була. Він знав, на що він іде. У нього була вища юридична освіта. Він захоплювався спортом, був спортсменом, любив дітей, вів дитячу групу рукопашного бою», — розповів про Андрія його друг Юрій Занозовський.

У Андрія залишилися батьки, дружина і донька.

Поховали захисника на Алеї Слави кладовища, що у мікрорайоні Ракове.