Герої не вмирають Централізована бібліотечна система Хмельницької міської територіальної громади

24 лютого 2022 року – дата, про яку ми не забудемо, яку знатимуть усі наступні покоління. Цей день приніс в Україну повномасштабну війну.

Воїни з Хмельницької громади зараз сміливо борються за захист країни – нашого дому. На жаль, серед них є ті, кому довелося віддати за цю святу справу своє життя… Це наші воїни СВІТЛА, МИРУ та ДОБРА. Це наші Герої – Герої нашої громади, котрі поклали найдорожче, що мали, за волю та незалежність українців і Української держави.

Якщо ви можете доповнити або ж уточнити розміщену інформацію про захисників, просимо звертатися до бібліотеки, зателефонувавши нам — (0382) 72-07-13 чи надіславши електронного листа — kmcbs.с@gmail.com.

Герої не вмирають...
Приходять зранку росами на травах,
Співають пташкою у сонному саду,
Лиш не кохають,
Не живуть...
Герої не вмирають...
Тримають небо вічності живим,
Ростуть колоссям стиглим на поколлі,
І дивляться волошками у полі,
Живуть вітрами у гілках тополі...
Герої не вмирають...

Сапер. Служив у 66 окремій механізованій бригаді. На захист країни воїн став добровільно на початку повномасштабного вторгнення.

До війни 12 років пропрацював закрійником на швейному підприємстві. Друзі та колеги називають його позитивною, світлою та компанійською людиною.

В'ячеславу Шухареву назавжди залишиться 47 років…

Воїн загинув 12 вересня під час виконання бойового завдання на Запорізькому напрямку. Захисник підірвався на протитанковій міні поблизу села Роботине.

18 вересня Героя російсько-української війни В'ячеслава Юрійовича Шухарева провели в останню путь у Хмельницькому. У нього залишилися батько, мати, дружина та 14-річна донька.

Лейтенант Роман Туркевич став на захист держави навесні цього року.

Навчався у ЗОШ №26, що у Гречанах. «Він був з простої і вихованої сім'ї, яка заклала в ньому відповідальність. Роман завжди захищав. Був товариським, любив займатись спортом. Він був прекрасним сином. Ніколи не цурався роботи, відповідальності, свого роду. Завжди пишався, що він українець…» — розповіла однокласниця Леся Стебло.

Військовий, як кажуть, мав золоті руки й до війни займався ремонтними роботами. За словами рідних, мав безліч планів на життя, але головними для нього завжди були діти.

41-річний Роман Туркевич загинув на Запорізькому напрямку під час виконання бойового завдання. Герой віддав життя за Україну 11 вересня поблизу населеного пункту Малі Щербаки (Оріхівський район, Запорізька область).

20 вересня Хмельницький попрощався з Героєм. У воїна залишилися дружина і діти — син-студент і донька-школярка.

Іван Гасюк не мав військового досвіду. До мобілізації займався підприємницькою діяльністю. Сам виховував єдину доньку, яка навчається у 6 класі.

На фронті доєднався до лав десантно-штурмових військ. Попри те, що мав деякі проблеми зі здоров'ям, все ж пішов обороняти країну.

Розповідає вчителька доньки Ірина Цвігун: «Це був зразковий батько. Не був, а є. Він залишиться і буде завжди з нами. Бо ми будемо його пам'ятати завжди. Це був приклад для всіх батьків. Він віддавав кожну частину себе своїй дитині. Він віддавав не тільки матеріальність, а й духовність. Він показував приклад зразкового життя. Він був відповідальним, комунікабельним та доброзичливим. Справжнім батьком. Дуже шкода, що так склалося життя. Шкода цієї людини, бо знаємо його добрим, чуйним, ввічливим».

35-річний Іван Гасюк загинув під час виконання бойового завдання 5 вересня на Бахмутському напрямку. Хмельничани попрощалися з Героєм російсько-української війни 11 вересня.

Військовослужбовець Павло Шимков проживав в селі Шумівці Хмельницького району. До мобілізації в січні цього року працював електриком в одному з медичних закладів Хмельницького. Колеги кажуть, що був справжнім майстром, все у нього вдавалося.

Розповіла староста Шумівців Катерина Борис: «Проживав з цивільною дружиною. У нього є двоє синів: одному — два рочки, а один тільки-но народився». У своїй дружній родині мав ще матір, брата та сестру.

Павло Шимков загинув у селі Роботине Запорізької області 2 вересня. Захиснику було 44.

Попрощалися з воїном рідні, друзі, колеги, побратими та інші мешканці Хмельницької громади 11 вересня.

Вогнеметник. Юрій Заремський — фаховий військовослужбовець, служив за контрактом від 2014 року. Навіть після важкого поранення вирішив повернутися на фронт.

Розповіла родичка Тетяна: «Він сам, в нього була можливість не йти, залишитись тут, вчити когось, передати свій досвід, але він пішов. Каже: "Хто, як не я?". Він, поранений, рвався туди, йому не дозволяли, але він все одно казав: "Ні, я йду. Я здоровий, зі мною все добре"».

Юрій Заремський загинув на війні 27 серпня поблизу населеного пункту Новоєгорівка, що Сватівського району, Луганської області. Лише за тиждень його побратими змогли забрати тіло товариша із зони постійних обстрілів.

У загиблого захисника залишилися дружина та шестирічний син, матір. Воїну було лише 32 роки. Попрощалися з Героєм хмельничани 7 вересня.

Молодший сержант. Володимиру Линюку був 41 рік.

Захисник у березні 2022 року добровольцем пішов боронити країну від агресора, воював у найгарячіших точках фронту — на Херсонщині та Бахмутському напрямку. Проходив службу і в Сумській області.

Рідні та друзі пригадують, що Володимир Линюк був добрим, щедрим, порядним, дуже любив Україну.

Серце військового зупинилося 26 серпня на Сумщині. У Хмельницькому Героя російсько-української війни в останню путь провели 31 серпня.

Олександр Токовий родом з Дніпровщини. Жив і працював у Хмельницькому. До служби на фронті був дефектоскопістом — робив експертні обстеження об'єктів підвищеної небезпеки.

На захист України став у січні 2023. Служив кулеметником.

Друзі називають його доброю, чуйною, щирою, порядною людиною, завжди мав гарний настрій, підтримував, спілкувався відкрито.

У середині серпня воїн перестав виходити на зв'язок. За тиждень рідним повідомили, що він загинув. Трапилося це 22 серпня на Запорізькому напрямку.

30 серпня наше місто віддало останню шану 48-річному воїну Олександру Токовому. У захисника залишилися син, дружина і батьки.

Павло Рожик народився 15 січня 1997 року в селі Кам'янка (колишнього Городоцького району). Служив у Нацгвардії. Звільнився ще до початку повномасштабного вторгнення. Після 24 лютого записався добровольцем до лав територіальної оборони.

Розповів побратим: «Ця людина стала для мене, напевно, ріднішою, ніж моя сім'я. Ми з ним пройшли дуже багато різних боїв, починаючи від Донецької області та закінчуючи Херсонською областю, де він загинув. Ми — військові. Для нас кожна людина, яка з нами служить, наші побратими — це завжди сім'я. І їхня втрата — як втрата члена сім'ї».

Павлу Рожику було лише 26. Герой віддав життя за Україну під час виконання бойового завдання 22 серпня на Херсонщині.

Написала староста Олешинської громади Валентина Базилюк: «Висловлюємо глибокі співчуття та біль, схиляємо низько голову перед матір'ю, дружиною Героя та усією родиною, адже Воїн Павло віддав за кожного з нас найцінніше — своє життя».

Прощання із захисником відбулося 28 серпня у Хмельницькому та селі Олешин.

Солдат Олег Галкін проходив службу в Десантно-штурмових військах.

Народився і жив у Хмельницькому. Навчався у СЗОШ №29. Мав багато друзів. У мирному житті працював охоронцем та продавцем. Навесні цього року Олега Галкіна мобілізували.

Знайомі кажуть, що був добрим, чесним, позитивним, привітним та мужнім, а тому й пішов захищати Батьківщину. Згадують Олега Галкіна порядною людною, гарним батьком та відважним захисником.

Воїн загинув 1 серпня на Луганщині, захищаючи українську державу від окупантів.

Хмельницький прощався з Героєм 5 серпня. Тепер Герою назавжди 41…

В Олега Галкіна залишилася дружина та двоє синів.

Військовий народився, навчався та працював у Хмельницькому. Закінчив НВК №7, згодом навчався у МАУП.

Друг та однокласник захисника говорить, що той був завжди чесним, людиною слова: «Дуже хоробрий. Коли почалася повномасштабна агресія, він у перший день пішов у військкомат. Тоді його не взяли. Сказали: “Твій час прийде”. Призвали його в кінці лютого цього року». «Був великою підтримкою для своєї родини. Завжди відкликався на якусь потребу, навіть від сторонніх людей», — розповідає про Героя подруга родини Інна Левінська.

Євген Квятковський загинув 26 липня внаслідок мінометного обстрілу в боях за Ямпіль на Донеччині. У нього залишились батьки, дружина та дочка.

31 липня у Хмельницькому попрощалися із Героєм. Провели в останню дорогу його близькі, друзі, побратими, сусіди й однокласники.

Воїн віддав життя за Україну поблизу населеного пункту Ямпіль Донецької області 23 липня. Воював мужньо і віддано.

Але трапляється так, що за свободу і незалежність країни доводиться гинути її вірним синам та дочкам.

26 липня Героя російсько-української війни Богдана Андріїшина провели в останню путь у селі Водички Хмельницької громади.

Михайло Вощина вирушив на фронт добровольцем.

Розповідають близькі й знайомі, однокласник захисника Сергій Вавринчук: «Класна, адекватна, сильна духом людина. Це наш Герой. Він був прикордонником. Призивався із Закарпатської області, але прожив все своє життя в Хмельницькому. Вірив, що Україна переможе і здолає цього ворога».

Загинув військовослужбовець Львівського прикордонного загону в районі села Григорівка Донецької області 18 липня, внаслідок поранень, несумісних із життям.

У Хмельницькому попрощалися з Михайлом Вощиною 24 липня. Захиснику було 50 років. У військового залишились батько та дядько.

Добровольцем пішов захищати Україну на початку повномасштабного російського вторгнення.

Народився у селі Шумівці Розсошанської сільської ради. Розповідає староста Катерина Борис: «У нього була мета — захистити Україну, щоб не було ворога. Він віддав своє життя за мир і спокій у нашій країні, щоб його родина жила під мирним небом, щоб дитина не знала біди й горя. Ми сумуємо за ним. Він був добрий, чуйний, веселий. І так йому обірвали життя». Боронити країну від ворога для Ярослава Дияка стало справою життя.

Воював під Бахмутом. Там поліг за Батьківщину 13 липня.

Попрощалися з Ярославом Дияком в Хмельницькому 18 липня. У Героя залишилися батьки, брат, дружина і восьмирічна донька.

Народився Ігор Бабко в селі Мисюрівка Старосинявської громади. Навчався в тамтешній школі. Розповідає староста села Володимир Бортник: «Він був дуже працьовитим і добросовісним. Виховувала його бабуся».

Захисник захоплювався футболом, любив активний відпочинок. Друзі пригадують, що мав позитивний і веселий характер. А ще був дуже мужнім і сміливим, ніколи нічого не боявся.

Ігор Бабко був учасником АТО. Служив за контрактом з 2017 по 2020 роки. Пішов добровольцем з перших днів повномасштабного вторгнення.

Воїн дев'ять днів не дожив до свого 26-річчя. Загинув від артилерійського обстрілу під Бахмутом 11 липня.

8 вересня із загиблим військовим Ігорем Бабком попрощалися у Хмельницькому. В останню путь захисника прийшли провести близькі, рідні, друзі, однокласники й побратими. У нього залишилися батьки та цивільна дружина.

Народився 31 серпня 1990 року у селі Олексіївка, що на Хмельниччині. Закінчив Пилявську ЗОШ І-ІІ ступенів, потім навчався у коледжі ПДАТУ в Кам'янці-Подільському.

До повномасштабного вторгнення працював на будівництві. Ще займався футболом, грав у захисті. Знайомі згадують його щирим і відважним.

На військову службу в ЗСУ Олега Бондаря призвали у червні 2022. Він потрапив до 25 аеромобільної бригади та служив у напрямку Сватове–Кремінна.

У 2023 році нагороджений відзнакою Президента України «За оборону цілісності України».

Загинув воїн 9 липня, виконуючи бойове завдання поблизу населеного пункту Новоселівка Сватівського району Луганської області, внаслідок артилерійського обстрілу. 17 липня в обласному центрі попрощалися з 32-річним Героєм.

У військовослужбовця залишились батьки, брат, дружина та двоє синів.

Володимир Фурман навчався в хмельницькій гімназії №1 імені Володимира Красицького. Однокласники та вчителі пригадують його дуже товариським і добрим. «Він був чудовим другом. Я його знав з самого дитинства. Вова був веселою людиною. Позитивним, завжди хотів допомагати людям», — пригадує однокласник Максим.

Після навчання в гімназії вступив до Хмельницького базового медичного коледжу. Займався боксом.

Згодом Володимир Фурман став лікарем. Працював в одному з лікувальних закладів міста.

Під час повномасштабної війни надавав допомогу військовим на фронті. Водночас ні друзям, ні знайомим не зізнавався, що перебуває в “гарячих” точках.

Герой загинув 6 липня. Провели в останню путь Володимира Фурмана 10 липня. Тепер йому назавжди 33 роки…

Народився 9 жовтня 1999 року в місті Старокостянтинів Хмельницької області. Зростав у сім'ї військового. Після закінчення школи вступив до Кам'янець-Подільського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою. У 2020 році закінчив Національну академію Державної прикордонної служби України ім. Богдана Хмельницького і розпочав свій офіцерський шлях.

24-те лютого 2022 року зустрів зі зброєю в руках у складі Сил оборони України, котрі боронили Маріуполь. Виконував бойові завдання у складі групи на одному з найскладніших рубежів оборони міста — позиція «ПортСіті», де отримав перший бойовий досвід. Згодом старший лейтенант Кириленко очолив бойову групу на позиції «Гора», на якій 13 діб група прикордонників стримувала просування загарбників на північній околиці міста. У березні молодий офіцер вивів групу з повного оточення.

У травні 2022 року вибув для подальшого проходження служби до 18-го загону морської охорони ДПСУ. У жовтні приєднався до прикордонних спецпризначенців, отримав посаду у 10-му мобільному прикордонному загоні ДОЗОР.

Після проходження додаткової підготовки у червні 2023 року вирушив на передову у складі зведеного прикордонного загону.

6 липня 2023 року його бійці отримали бойове завдання на штурм ворожих позицій. Старший лейтенант був у складі однієї зі штурмових груп. Прикордонники прорвали лінію оборони загарбників, що дозволило просуватися Силам оборони, але Сергій Кириленко отримав численні поранення, несумісні з життям, та поліг за захист рідної землі.

За героїзм та мужність Сергію Кириленку присвоєно посмертно чергове військове звання — «капітан». Рідні, близькі та побратими провели Героя в останню путь 10 липня.

Роману Романюку було 41. Він народився в Кам'янці-Подільському. Свої шкільні та юнацькі роки провів в селі Шарівка, що в Хмельницькому районі. Вищу освіту здобував у Кам'янці-Подільському, а згодом — в Хмельницькому національному університеті.

Був всебічно розвиненою людиною. Цікавився автомобілями й радіотехнікою. А ще займався фотографією. Все змінилося, коли в Україні почалася повномасштабна війна…

Перед тим, як відправитися на фронт, Роман Романюк проходив спеціальну підготовку. Згодом потрапив на Бахмутський напрямок.

Знають його вірним другом, хорошим батькоми та хорошим сином.

Загинув Герой 5 липня біля села Берестове, виконуючи бойове завдання, внаслідок артилерійського обстрілу.

У захисника залишилися батьки, сестра, дружина та двоє донечок.

Служив у 10 окремій гірсько-штурмовій бригаді «Едельвейс» на посаді командира відділення протитанкового артилерійського дивізіону.

19 травня отримав повістку. Військовий вишкіл проходив на рівненському полігоні. Розповів родич Тарас: «26 червня, на свій день народження, він поїхав на східну частину фронту з настроєм воювати, захищати державу. Він проходив строкову службу, був сержантом в запасі, заступник командира взводу. Відслужив півтора року, 1999-2000 рік».

Загинув воїн під час артилерійського обстрілу 5 липня поблизу населеного пункту Білогорівка Донецької області.

В 45-річного Олега Богача залишилася донька, дружина, сестра і мати. Попрощалися з воїном у нашому місті 11 липня.

Був активним учасником Революції Гідності. Отримав поранення у лютому 2014 року під час кривавих подій на Майдані в Києві. 8 травня 2015 року пішов на передову захищати країну від рашистських загарбників. Вступив до лав Збройних сил України, служив артилеристом.

На початку повномасштабного вторгнення знову взяв до рук зброю, приєднавшись до новоствореного 19 окремого стрілецького батальйону.

Брав участь у діяльності хмельницького «Легіону Свободи».

Депутат Хмельницької міської ради VII скликання(2017–2020).

Друзі знали Андрія як добру та відкриту людину, яка не тримала зла та образ. Подруга його сім'ї Анастасія Ярова поділилася, що він «любив Україну та захищав мову, дбав про традиції та культуру, виховував своїх дітей з Україною в серці».

Андрію Черніцькому було лише 39 років. Загинув 1 липня під час виконання бойового завдання на Луганщині. У своєму останньому бою разом із Леонідом Оксютою зі Славути під час штурму бойових позицій врятував шістьох побратимів і знищив 30 ворогів. Він стріляв по танку з гранатомета, аби прикрити своїх бійців, які опинилися в оточенні.

В Андрія Черніцького залишилась дружина Іванна та двоє дітей. Попрощалися з Героєм у рідному Хмельницькому 5 липня.

Хмельничанин у квітні 2023 пішов захищати країну. Служив у Десантно-штурмових військах. Йому було 36 років.

Близькі розповідають, що захисник виріс і проживав у Хмельницькому. Був надзвичайно світлою і порядною людиною. А ще зразковим сім'янином.

Навчався у ЗОШ №29. Єдиний син у батьків. Вчителька пані Тетяна говорить: «Вся наша шкільна родина схиляє голови перед нашим Героєм. Я Сашуню пам'ятаю маленьким білявим хлопчиком, в очах якого завжди був вогник. Він хотів багато всього знати, був справедливим, гарно вчився. Був справжнім другом. Ми сьогодні низько вклоняємось батькам, які виховали такого чудового Героя».

Олександр Шевчук загинув 30 червня на Луганщині внаслідок артобстрілу. У нього залишились батьки, дружина та двоє дітей. Хмельницький попрощався з Героєм 5 липня. Провести захисника в останню дорогу прийшло багато його друзів, однокласники, вчителі й сусіди.

На захист держави військовий Віталій Миколайович Науменко став ще під час активної фази АТО (ООС), підписавши контракт.

Було військовому 37 років, проживав у Хмельницькому. Спортсмен, колишній поліціянт.

Захисник загинув 29 червня біля населеного пункту Старомайорське (Волноваський район Донецької області) під час виконання бойового завдання. Два місяці вважався безвісти зниклим.

Побратим з позивним «Пастир» розказав: «Під час штурмових дій був артилерійський обстріл з боку росіян, і він потрапив під нього. Коли почалася повномасштабна війна в Україні, він один із перших військовослужбовців нашої частини, який став на захист Батьківщини».

25 серпня з воїном попрощалися у Хмельницькому. Віддати шану прийшли побратими, друзі та рідні. У Віталія Науменка залишилося двоє синів, мати і дружина.

Андрій Гірченко добровільно взяв до рук зброю та став на захист держави.

У мирному житті працював водієм у банку. Життєрадісний, любив жартувати й мав багато друзів. Був хорошим сім'янином, цікавився мотоциклами, реставрував, добре розумівся на техніці.

Пригадує товариш Олег: «Це дуже життєрадісна людина, яку ніколи в житті нічого не засмучувало. Як би йому не було погано — він завжди був веселий. Завжди міг підставити плече і прийти на допомогу. Був хорошим і надійним другом».

Військовий з позивним «Зуб»: «Андрій воював сім місяців. Ми з ним разом призивались в нашому військкоматі. Він потрапив у 68-му єгерську, а я — в 95-ту. Так розійшлись, але продовжували підтримувати зв'язок».

Андрій Гірченко загинув 23 червня. За словами товаришів, він допомагав пораненому побратиму виходити з-під обстрілів. Прилетіла ворожа міна… Трапилось це поблизу населеного пункту Павлівка Донецької області.

Вдома захисника не дочекалися дружина, донечка, мама і сестра. У рідному Хмельницькому з воїном попрощалися 30 червня. У серпні йому мало б виповнитись 45...

Професійний військовий, брав участь у бойових діях у зоні АТО/ООС. З початком повномасштабного вторгнення боронив Україну від російських окупантів.

21 червня військовослужбовець загинув поблизу міста Бахмут під час виконання бойового завдання. Життя захиснику обірвала ворожа куля.

Хмельничани провели в останню путь Героя російсько-української війни 23 червня.

21 липня у Хмельницькому інституті соціальних технологій та фаховому коледжі Університету «Україна» відбулося вручення дипломів денної та заочної форм навчання. Артем Соколовський не встиг отримати свій диплом бакалавра. Документ передали його мамі та дружині.

Навчався у Вищому професійному училищі №25 м. Хмельницького. Про втрату повідомили на сторінці навчального закладу у фейсбуку: «Перемога дається страшною ціною. Страшна звістка знову увірвалась в нашу училищну родину. У боях з російськими окупантами на Сумщині, захищаючи право на життя у вільній країні своїх дітей, загинув наш випускник, 2008 р. випуску з професії “Електромонтер” Святослав Банзула. Уся училищна родина висловлює щирі співчуття сім'ї Героя. Схиляємо голови у скорботі. Вічна та світла пам'ять тобі, наш Герою…».

У Хмельницькому зі Святославом Банзулою попрощалися 23 червня. Герой віддав життя за Україну 20 червня в Сумській області.

Командир десантно-штурмового взводу. Лейтенант. На фронт пішов добровольцем. Воїну було 38 років.

У мирний час працював у банківській сфері. Після початку повномасштабного вторгнення став на захист країни. Олена Мовсісян, сестра, розповіла, що військовий був тричі поранений, але не розповідав про це рідним, бо дуже їх оберігав. Говорить, що брат був справжнім, мужнім, надійним, завжди підтримував.

Проходив військові навчання за кордоном. Зазначив побратим Героя: «Запам'ятався найбільше тим, що він не був начальником, не був командиром. Ми були тандемом, який працював задля перемоги, задля безпеки наших хлопців. Разом ми були неподільні».

Загинув після ракетного обстрілу командно-спостережного пункту на бойових позиціях. Трапилося це 13 червня у Луганській області.

У Героя залишилися мати, сестра та двоє племінниць. Хмельничани попрощалися з військовослужбовцем Вадимом Юзьковим 31 липня.

Василь Остап'юк на початку повномасштабного вторгнення повернувся з-за кордону та пішов на війну добровольцем, щоб боронити країну. Служив у 128 гірсько-штурмовій бригаді.

Тітка бійця Ольга розповіла, що він дуже рано втратив обох батьків, його вихованням займалися дідусь із бабусею. Зростав у селі Малі Калетинці, що на Білогірщині.

За словами дружини, у квітні захисник отримав осколкові поранення обох рук. Після лікування наприкінці того ж місяця повернуся у військову частину.

Загинув 34-річний воїн під час виконання бойового завдання 8 червня на Запорізькому напрямку. Отримав під час ворожого обстрілу несумісні з життям вогнепальні поранення.

14 червня хмельничани віддали останню шану Герою російсько-української війни. У Василя Остап'юка залишилися дружина, 4-річна донька і брат.

Розвідник, позивний «Грек». Воював у складі 132 окремого розвідувального батальйону Десантно-штурмових військ Збройних сил України. Був розвідником-гранатометником.

Народився у місті Сватове на Луганщині. Закінчив Луганський національний аграрний університет за спеціальністю «Облік та оподаткування». Працював в агросекторі. Любив подорожувати.

Переїхав разом із рідними на Хмельниччину з початком повномасштабного вторгнення. Тут пішов до військкомату, аби захищати рідну країну.

Написав побратим Михайло: «Багато його подвигів, про які, мабуть, ніколи не дізнаються цивільні, залишаться в пам?яті побратимів, які в той момент тримали зброю поряд із ним. Розвідник з великої букви. Людина, яких, мабуть, більше нема. Воїн, який ніколи не помре. Водій, який їздив там, де навіть повзти було майже неможливо. Коли група була під щільним вогнем ворожих куль та артилерії, єдиним, хто її погодився вивезти, був Грек. Ілля раз за разом виходив на завдання з лукавою посмішкою і якимось саркастичним жартом. Можливо, в нього і була певна доля страху, але його спокій, почуття гумору і водійська майстерність вселяли впевненість в тому, що по дорозі не буде проблем. Він був людиною, яка ділила крайню цигарку і непереможну впевненість, що все буде добре. Для своїх 28 років він знав забагато про те, як влаштований світ і попри всі негативні сторони суспільства боровся за його свободу. Він бачив перед собою ціль і з гордо піднятою головою йшов до неї. Друже Грек, гідний сину Луганщини, спочивай з миром, ти залишишся назавжди в нашому строю».

Загинув воїн 6 червня внаслідок ворожого авіаудару в районі села Омельник Запорізької області. Захиснику назавжди 28 років.

В Іллі Доценка залишилися батьки, брат, дружина. Хмельничани провели в останню путь Героя російсько-української війни 10 червня.

Олег Волеводцов родом із села Богданівці Хмельницької тергромади. Розповів староста села Микола Діденко: «Олег народився 25 травня 1983 року. Проживав у рідному селі, працював на різних роботах. Завжди охоче відгукувався на прохання громади виконати ту чи іншу роботу, допомагав у різних справах. Був добрим, старанним, людяним. До війська його мобілізували 27 лютого цього року. Проходив військове навчання в Естонії».

Військовий виконував бойові завдання у Бахмутському районі.

Саме там, біля населеного пункту Спірне Донецької області, воїн віддав життя за Україну в боротьбі з окупантами. Сталося це 1 червня.

Тепер Олегу Волеводцову назавжди 40. Без батька залишилася донька. Також у захисника були брат і сестра.

6 червня у селі Богданівці громада провела воїна в останню дорогу.

Доброволець. Олександр Первак родом із села Чухелі, що в Хмельницькому районі. У мирному житті був різноробом. Працьовитий, чуйний, ввічливий, спокійний, уважний. Воїну було 45 років.

Захисник пішов на війну через почуття патріотизму. Хотів, аби в України було щасливе майбутнє. Мріяв про перемогу.

Згадує подруга загиблого Валентина: «Це була хороша людина. З юних років він дружив з моїм чоловіком. Потім ми стали товаришувати сім'ями. Разом їздили на заробітки за кордон. Минулого року він пішов на війну добровольцем. Він мені навіть відео надсилав з Донеччини. Жартував і казав: “Дивись, скільки тут гектарів. Будемо тут навесні кабачки саджати”».

Олександр Первак загинув 5 червня поблизу населеного пункту Благодатне Донецької області. У нього залишилася дружина та 12-річний син. 12 червня у місті Хмельницькому віддали останню шану Герою російсько-української війни.

Військовослужбовець 67 окремої механізованої бригади. Донька Ксенія, розповіла, що батько разом нею, матір'ю та братом у 2014 році евакуювалися з Луганщини.

Ігор Плаксій був в АТО у 2014–2016 роках. У грудні 2022 року вдруге добровольцем пішов захищати Україну. Був поранений внаслідок вибухової хвилі на Донецькому напрямку, проходив лікування.

Воїну було 58 років. Серце захисника зупинилося від важких поранень 24 травня в лікарні. «Він отримав поранення в Лимані. Помер у Краматорському шпиталі», — сказала Ксенія.

Провели в останню путь військового 30 травня у Хмельницькому. На прощання прийшли рідні, друзі, побратими.

Військовий захищав Україну з 2014 року. Боротися з окупантом продовжив і з початком повномасштабного вторгнення.

Підполковник. Командир батальйону. Бойовий офіцер частини. Служив у 86 окремому батальйоні територіальної оборони.

Розповів колишній заступник командира 86 окремого батальйону територіальної оборони Володимир: «Його підрозділ першим був кинутий в сторону Запорізької області. Він був дуже хорошою людиною, відданою Україні. Він служив у батальйоні разом зі своєю дружиною, бойовим медиком».

Сергій Гулевський загинув від потрапляння осколка в серце, на руках у дружини. Трапилось це 19 травня у Запорізькій області. Йому назавжди залишиться 44…

23 травня Хмельницький попрощався із захисником. Віддати честь і шану прийшло багато побратимів, товаришів і друзів. Без батька залишилося двоє синів.

Родом із села Олешківці Хмельницького району. Проживав у Хмельницькому. У перші дні повномасштабного вторгнення пішов до військкомату. Згадує мати Анна: «Ходив цілий день під військкоматом, але тоді не взяли, бо дуже багато було людей. Ну й він чекав, поки не покликали. Я кажу: "Сину, почекай". А він: "Мамо, а хто ж тебе захистить, хто моїх сестер захистить».

Мобілізували захисника наприкінці березня цього року. Йому було 32 роки. Служив в десантно-штурмових військах.

Близькі запам'ятали його завжди усміхненим. На сторінці в інстаграмі ведуча Алла Мазур повідомила, що Олександр Сірий був сином її двоюрідної сестри. Також поділилася, що він не був професійним військовим і в мирне життя зводив будинки, виготовляв дахи, допомагав людям створювати їхній новий щасливий світ і затишок: «Але коли довелося взяти до рук зброю, щоб цей мирний світ і затишок захищати — не сховався, пішов до війська. Двометровий красень, який завжди готовий був кинутися на допомогу… Він пішов виручати своїх і того дня: хоча мав уже йти на ротацію. “Але хлопцям треба помогти” — пояснював сестрі… З того бою він не повернувся. Саша не вважав себе героєм — але для нас він таким є. Бо кинувся виручати і підтримувати не тільки побратимів з 2-го батальйону 25-ї бригади ЗСУ. Він затулив собою нас усіх. Всю родину».

Загинув 16 травня поблизу села Червонопопівка Луганської області. 22 травня в Хмельницькому попрощалися із захисником. Одруженим не був, у нього залишилися батьки та дві сестри.

Сержант. Командир відділення 72 окремої механізованої бригади.

Знайомі розповідають, що Микола Кучерук раніше працював на СТО. Вмів ремонтувати автомобілі, тож до нього часто зверталися по допомогу. «Позитивна людина, яка любила життя» — так про нього відгукуються близькі люди та дякують за його відвагу.

Герой загинув 15 травня на Бахмутському напрямку, що на Донеччині.

У Хмельницькому з Миколою Кучеруком попрощалися 19 травня. У нього залишилися дружина та троє синів. Віддати останню шану загиблому прийшли рідні, друзі, побратими.

Старший солдат. На фронті був гранатометником. Проходив навчання за кордоном. Військовому було 36 років. Захищав країну в найгарячіших точках.

У мирному житті Микола Бурлака працював на будівництвах. Рідні називають його найдобрішою та найхоробрішою людиною з усіх, кого знали. А ще кажуть, що захисник був майстром на всі руки.

Хрещена мама та тітка загиблого Наталія розповідає: «Микола дуже пишався своїми побратимами. Ставився до них, як до рідної сім'ї. А під час розмов зі своїми близькими часто казав, що не може залишити своїх товаришів й завжди їм допомагатиме».

Створити власну сім'ю не встиг. Тож з найрідніших у нього залишився батько та брат. Останнє Микола Бурлака сказав рідним: «Все буде Україна».

У Бахмуті військовий потрапив під мінометний обстріл та загинув від уламкового поранення 11 травня. Віддали шану загиблому воїну в рідному Хмельницькому 17 травня.

Лейтенант. Служив у 47 окремій механізованій бригаді.

Всеволод Грабар родом з Криму. Воїн мріяв першим зайти до рідного українського Севастополя.

У Хмельницькому ніс службу в управлінні патрульної поліції з 2015 року. Під час повномасштабної війни відправився захищати країну на фронті. Герою було лише 32 роки.

Відомо, що Всеволод Грабар загинув 9 травня внаслідок важких поранень. Трапилось це під час виконання бойового завдання на Запорізькому напрямку.

Каже побратим Валентин: «Для нашої роти це велика втрата. Всеволод до кожного міг підійти, виділити час, щоб з кожним поговорити. Яка б біда не траплялась, він завжди її вирішував».

На захисника чекали вдома батьки, дружина і двоє маленьких діток.

13 травня Хмельницький попрощався з воїном Всеволодом Грабарем. Віддати останню шану захиснику прийшли побратими, друзі, особовий склад поліції.

Сержант. Пішов на фронт добровольцем. Захищав Україну в лавах 3 окремої штурмової бригади.

Був хорошим побратимом і люблячим батьком. Мав улюблене хобі — вирощування винограду.

Розповів побратим Олександр: «Мало хто його міг перегнати на тренуваннях, мало хто його міг перевершити у військовій справі, йому давалося все і завжди з легкістю і з посмішкою. Майстер на всі руки. Коли були вихідні — інструмент у руках його горів… Безвідмовний, сміливий, завжди з холодною головою й виваженим розумом. Його сміливості заздрили бойові командири, які побачили набагато більше боїв».

15 травня хмельничани віддали шану подвигу 39-річного Олександра Желінського. Воїн загинув 8 травня на Бахмутському напрямку. У нього залишилися дружина і двоє синів.

Старший солдат 3 окремої штурмової бригади. У перші дні масштабної війни вирушив на передову.

Навчався у школі №22. Знайомі розповідають, працював у різних місцях. На захист своєї країни став ще у 2014 році. Перебував у найгарячіших точках на фронті.

Побратими називають його надійною людиною, кажуть, що ніколи не боявся і йшов вперед. Розповів Павло: «Він був такою світлою і веселою людиною… добряк. У важкій ситуації, якщо десь якась паніка — завжди заспокоював, втихомирював. Завжди був на позитиві. Я добрішої людини не зустрічав. А який був розумний, скільки книг прочитав. Макс багато знав. Це був відважний воїн, який не боявся. Він не мав страху».

Максим Розгон загинув 8 травня на Бахмутському напрямку. Йому було 44. У нього залишились батьки, дружина і дорослий син. 15 травня хмельничани попрощалися з Героєм.

Боєць19 окремого стрілецького батальйону. Йому було 42 роки.

У мирному житті Микола Лядецький працював у сфері зовнішньої реклами. Про це розповів знайомий з іншої рекламної фірми Павло. Часто допомагали один одному.

З перших днів повномасштабного вторгнення Микола Лядецький пішов добровольцем захищати країну. Його згадують правдивою, чесною і правильною людиною.

Розповів побратим з позивним«Методист»: «Він нічого не боявся, завжди брав на себе відповідальність. Потрібно було йти — він йшов. Дуже важка втрата, справжній герой. Його героїзм підтверджує той вчинок, який він захотів зробити перед смертю — врятувати свого товариша, свого побратима, ризикуючи своїм життям. Товариш загинув в бою, не змогли забрати його тіло. Пішла додаткова група для того, щоб забрати тіло. В цій групі був Коля, який, на жаль, загинув — отримав кульові поранення, несумісні з життям».

У Хмельницькому віддали останню шану військовому 12 травня. Захисника України не стало 7 травня на Луганщині під час виконання бойового завдання. Прийшли рідні, друзі, побратими. У нього залишилася дружина і два сини.

Навчався у Гнатовецькій ЗОШ I-II cтупенів. Там закінчив 9 класів.

Василю Гав'юку було 29 років. Останні три роки він працював на одному з комунальних підприємств міста — майстром в ТОВ «ЖЕО».

Рідні й близькі розповідають, що знали захисника добрим, щирим, розумним. «Василь був дуже приємною людиною, життєрадісною. Хотів змінити все на краще. Він не думав, що може бути якось по-іншому. Вірив, що він може зробити щось хороше», — говорить друг Степан.

Розповіла пані Наталія, теща: «Він дуже любив життя. Кохав свою дружину Юлю. Він обожнював свою доньку Софію, яку мав першого вересня вести в перший клас. Наразі ми не знаємо, як їй сказати, що тато вже не прийде. На останньому місці роботи, комунальному підприємстві, він отримав повістку. Був мобілізований. Місяць він проходив навчання в Житомирській області. За тиждень після навчання він загинув».

Трагічна подія трапилася під Бахмутом 6 травня. 11 травня у Хмельницькому провели в останню путь захисника України Василя Гав'юка. У нього залишилася дружина та 6-річна донька.

Старший солдат. Працював захисник у мирному житті водієм, зокрема й автобусів.

На війну, каже дядько Юрій Стецюк, Руслан Ткачук пішов сам. "Після Нового року, здається, я їхав з ним додому в електричці з роботи. Він дав мені руку і сказав: “Мені через два дні у військкомат. Може, ми вже останній раз бачимось”. Я йому кажу: “Руслан, та що ти розказуєш”. Це був останній раз, коли я його бачив", — розповів Юрій.

У Хмельницькому попрощалися з 38-річним Русланом Ткачуком 11 травня. Він загинув 4 травня поблизу Бахмута на Донеччині. Віддати шану захисникові прийшли рідні, друзі, побратими. У військового залишилися дружина та донька.

Молодший лейтенант. Родом із села Лугове, що в Хмельницькому районі. Працював у Хмельницькому. На захист України став на початку масштабної війни, доєднавшись до лав добровольців.

Розповідає побратим з позивним «Цербер»: «Ми прибули в підрозділ в один день. Познайомились в навчальному таборі. Одразу було помітно, що Василь — з характером хлопець, має той стержень, який необхідно мати військовому. Він ніколи не боявся виконувати будь-яку роботу. І в якийсь момент став прикладом. Це трапилось згодом, коли вже з навчального табору ми прибули безпосередньо в розташування підрозділу і далі проходили різноманітні навчання з інструкторами. Там він також показав себе як боєць, який прагне, який розумів, що він мусить робити те, що потрібно. Ми не були тоді кадрові військові. Це потрібно було переосмислити, що мало кому вдавалось. Але Вася був одним з тих, хто це зробив досить швидко і працював над здобуттям досвіду, необхідного на війні. Він показував дуже хороший результат».

Захисник планував одружитись, але не встиг. Йому було 24. На війні був лідером і взірцем для інших бійців. «Коли був наш перший штурм, в окоп прилетіла граната, він накрив одного хлопця собою і таким чином врятував його і своє життя. Тобто він ніколи не думав про те, що з ним станеться, постійно думав про побратимів, ніколи не боявся витягнути пораненого на собі», — каже побратим з позивним «Джиммі».

Василь Ільєв загинув 3 травня неподалік Бахмута Донецької області. В нього залишились батьки, сестра та кохана дівчина. Попрощалися з Героєм 12 травня.

Став на захист України у березні минулого року, тобто з перших днів повномасштабного вторгнення мужньо боронив країну.

Побратим Олександр, разом воювали на Бахмутському напрямку, каже: «В нас взвод БПЛА, ми всі дружні. В нас не було, що хтось кращий, хтось гірший. В нас була друга сім'я. Олексій був чуйний, добрий». За його словами, військовому подобалося куховарити.

У квітні під час боїв у Донецькій області Олексій Шердюков був важко поранений. Кажуть, трапилось це в районі населеного пункту Новобахмутівка. Воїна госпіталізували до столиці, де за його життя боролись лікарі. На жаль, 3 травня серце захисника зупинилося у київському госпіталі. Герою назавжди залишиться 40 років.

8 травня хмельничани попрощалися з Героєм російсько-української війни Олексієм Шердюковим. У нього залишилася дружина, брат та сестра.

Артему Бондару, коли почалося повномасштабне вторгнення, було тільки 17. Та вже тоді хлопець вирішив, що піде захищати країну від окупантів. З настанням повноліття рушив на війну добровольцем. Підписав контракт.

Артем Бондар був патріотом, розповідає майстер Хмельницького вищого професійного училища №11 Василь Тупало: «Він завжди казав, що піде захищати Батьківщину. Дуже хотів стати військовим. Казав: "Я закінчу училище, піду вчитись у військову академію, щоб стати офіцером". Він був старостою групи, завжди допомагав друзям».

17 травня з молодим військовослужбовцем попрощалися у Хмельницькому. Загинув воїн у Бахмуті, за дев'ять днів до свого 19-річчя — 23 квітня. Єдиний син у сім'ї. Віддати останню шану загиблому прийшли рідні, друзі, побратими.

З перших днів добровольцем доєднався до лав ЗСУ. Служив у 19 окремому стрілецькому батальйоні. Воїну було 33 роки.

У мирному житті працював торговим представником. Розповідають, завжди був у гарному настрої й дуже любив жартувати. І навіть разом з друзями створив гумористичну команду.

Згадують, що Євген Шевченко з великою повагою ставився до своєї сім'ї — батьків та братів. Рідні для нього завжди були на першому місці. Розповідає колишній колега захисника Олександр Коваль: «Це був максимально позитивний і добрий хлопець. Я знаю мало таких людей, як він! Женя — це приклад для майбутнього покоління з його відношенням до життя, до людей та до сім'ї».

Виконуючи бойове завдання, віддав життя за Україну 23 квітня. Прощання з Героєм відбулося 29 квітня.

Молодший сержант. Андрій Деркач став на захист країни ще у 2014.

Навчався у міській школі №14. У мирному житті певний час був на заробітках. Пішов воювати і дев'ять років тому, і зараз, коли почалось повномасштабне російське вторгнення.

Розповів заступник міського голови Михайло Кривак: «Прошу пробачення за те, що не вберегли Андрія, і дякую вам за сина — за справжнього українського героя, яких насправді дуже важко розпізнати, коли вони ще малі. Коли я прийшов в школу, мені було 24, а Андрієві — 13. З ним було не завжди просто. Він був дуже доброю людиною. Він переживав за всіх, вступався за всіх, не робив ніякої шкоди. Запам'ятався мені чудовим спортсменом. Якби не наші захисники, не їхня пожертва, ворог би був тут. І ми маємо їм дякувати до кінця свого життя».

Старший брат воїна теж загинув під час війни.

20 квітня серце Андрія Деркача зупинилося. У нього залишились батьки, дружина і двоє дітей — донька і син. 26 квітня зі своїм Героєм попрощалися у рідному Хмельницькому.

Пішов захищати Батьківщину добровольцем рік тому. Був водієм у мотопіхотній бригаді. Розповідає родич захисника Роман Цимбалюк: «Він був добровольцем. З'явився в міський центр комплектації, був мобілізований. Служив на посаді стрілець-водій. Працював водієм великогабаритних автомобілів. Перевозив паливно-мастильні матеріали. Останнє місце його служби було в мотопіхотній бригаді, близько до нуля. Не забував про рідних. Вмів все фактично робити. Золоті руки мав…».

У березні воїн переніс операції в шпиталі. Мав хворе серце, але повернувся назад на фронт.

Захисник не дожив кілька місяців до свого 50-го дня народження. 18 квітня серце Героя зупинилося. 21 квітня у Хмельницькому його провели в останню путь. Без батька залишилося двоє синів.

Захисник народився і проживав у Хмельницькому. Багато років віддав грі у футбол. П'ять місяців тому його мобілізували.

Знайомі пригадують його хорошою і щирою людиною. «Віталік був нетерпимий до несправедливості. Не згадаю ні разу, щоб він когось образив чи щось грубе сказав. Завжди веселий і життєрадісний, він відчував обов'язок. Він знав, що йому треба йти… розумів, що війна несправедлива і треба йти нас захищати», — говорить класна керівниця Світлана Семенюк.

Воїн загинув 16 квітня у Бахмуті на Донеччині, виконуючи бойове завдання. У травні йому б мало виповнитись 43.

Пішов на війну добровольцем на другий день повномасштабного вторгнення.

З дитинства був “м'яким” та спокійним хлопцем. Про це говорять знайомі. Каже друг військового Станіслав: «Він був спокійним хлопцем, гарним товаришем. Ми разом зростали й вчилися в школі. Він був завжди дуже м'яким. Одним з перших пішов воювати за нашу з вами незалежність».

Побратими розповідають, що Юрій Іванишин був стрільцем. Виконував свої обов'язки дуже відповідально та став справжньою підтримкою для своїх товаришів.

Загинув 13 квітня на Херсонщині. 18 квітня з Юрієм Іванишиним попрощалися в Хмельницькому. Воїну був 41 рік. У нього залишилися батьки та сестра.

Сергій Ющишин народився 10 серпня 1998 року в селі Заборознівці. Навчався у Пилипковецькій школі та Говорському ПТУ. Після навчання проходив строкову службу в селищі міського типу Десна. Працював у Хмельницькому.

На війну пішов добровольцем. Служив у 10 окремій гірсько-штурмовій бригаді, яка утримує лінію фронту в районі Бахмута Донецької області.

Військовий з позивним «Мажор» розповів: «Знаю Сергія як хорошого хлопця, тільки з хорошої сторони. Він ніколи не кидав ніякі позиції, загинув як герой… Ми тримаємо всю лінію фронту на північ від Бахмута. Загинув він на бойовій позиції».

Герой життя за Україну віддав 4 квітня. Йому назавжди залишиться 24 роки… Вшанували подвиг захисника у Хмельницькому 11 квітня. У воїна залишилися дружина та батьки.

Антона Фарващука мобілізували на початку 2023 року. Служив у Десантно-штурмових військах. Військовослужбовцю було 23 роки. У своєму підрозділі був наймолодшим. До того понад рік служив у добровольчому формуванні.

Після школи навчався на маляра-штукатура, а згодом підробляв будівельними роботами. Знайомі знають його доброю та цікавою людиною.

Побратим Євген розповів: «Антон — людина, яка пішла, не шкодуючи себе. Він був мало підготовлений, але не побоявся піти. Піти й бути там, де наші всі військові, які гинуть і віддають своє життя за нашу державу».

Загинув Антон Фарващук 31 березня на Луганщині внаслідок артилерійської атаки. У нього залишились батьки та сестри. Попрощалися з воїном 10 квітня.

Антон Іваницький проходив службу в Десантно-штурмових військах. Добровільно пішов на фронт на початку 2023 року. Був старшим солдатом.

У мирному житті ремонтував автомобілі та мобільні телефони. Його пам'ятають добрим та надійним другом.

Загинув 30 березня на Луганщині. 10 квітня, у день прощання з воїном у рідному Хмельницькому, йому мало виповнитися 41.

У захисника залишилися мати, дружина та п'ятирічний син.

Родом воїн з Луганщини. Торік евакуювався з родиною до Хмельницького.

Володимир Кофанов вступив до лав Державної прикордонної служби України. На захист Батьківщини від російської агресії став разом зі своїм батьком. Служив у лавах 54 ОМБР.

19-річний військовий загинув у бою проти російських окупантів 1 квітня на Донеччині. 6 квітня відбулося прощання із захисником у Хмельницькому. Прийшли рідні, друзі, побратими.

Заступник міського голови Михайло Кривак: «Сьогодні ми прощаємося із зовсім ще дитиною, з Кофановим Володею, якому було трохи більш як 19 років. Він прожив надзвичайно коротке життя, але дуже яскраве життя Героя….

Тепер і на майбутнє ми просто зобов'язані перемогти в цій війні. Щоб смерть Володі і всіх інших була не даремною, щоб ми могли віддавати належну шану нашим Героям. Бо в історії України є дуже багато прикладів, коли стирали з лиця землі могили наших Героїв, коли текли червоні ріки української крові, коли вирізали села та міста, вагітних жінок та немовлят тільки за те, що вони українці, і змушували нас забути про це. То нині тут біля Володі ми говоримо, що ми не забудемо і не пробачимо ніколи».

Захищати країну добровольцем пішов разом з батьком з перших днів повномасштабної війни. Не мав бойового досвіду. Служив у 19 окремому стрілецькому батальйоні Збройних сил України.

З дитинства займався спортом, вів здоровий спосіб життя і мав багато друзів.

Раніше навчався у міському НВК №9. До війни Максим Хохлачов працював архітектором.

Йому було 25. Перед тим, як відправитись на передову, зробив коханій пропозицію. Та одружитись так і не встиг. Захисника вдома не дочекались мама, брат і наречена.

Побратими згадують, що в його очах завжди сяяв бойовий запал і вогонь боротьби. Загинув молодий захисник 28 березня на Донеччині.

Прощання з Максимом Хохлачовим відбулося у Хмельницькому 3 квітня.

Доброволець. Раніше мешкав у селі Клинове теперішньої Сатанівської ОТГ.

Спершу служив у територіальній обороні, потім — у 66 окремій механізованій бригаді.

Знайомі знають захисника спокійним та добрим. Побратим Станіслав Ситник розповів: «Запам'ятається як вірний друг, як вірний товариш. Він завжди був відданим своїй справі, не боявся нічого до кінця свого життя, і віддав своє життя заради всіх».

Загинув воїн 22 березня на Луганщині. У Хмельницькому віддали останню шану загиблому Герою військовому Юрію Мураві 3 квітня.

Захиснику було 38 років. У нього залишилися двоє дітей.

Андрій Гнатюк родом із села Черепівка Олешинської громади. Згодом перебрався до Хмельницького.

Цьогоріч наприкінці січня Андрію Гнатюку виповнилося 37 років. Щирий, добрий, безвідмовний, скромний, працелюбний — таким його запам'ятали рідні та знайомі. Воїн загинув 20 березня під Мар'їнкою на Донеччині.

Олешинська територіальна громада повідомила: «Громада Олешинського старостату оплакує відданого сина України, свого Героя — Гнатюка Андрія В'ячеславовича. Він до кінця з честю та гідністю виконував громадянський та військовий обов'язки, захищаючи незалежність, територіальну цілісність та суверенітет України. В цю трагічну хвилину щиро поділяємо горе з рідними Героя. Всією громадою схиляємо голову в глибокій скорботі. Вічна пам'ять та слава воїну».

Прощання з Героєм відбулося 27 березня в Хмельницькому. У захисника залишилися мати, сестра та син, який навчається в 5 класі.

Юрій Маєвський у мирному житті працював у сфері сільського господарства. Раніше навчався у міській школі №18.

На війну пішов добровольцем. Спершу служив у добровольчому формуванні «Авангард», після цього перевівся у бойову частину.

Військовий Мартін розповів: «Цей чоловік був завжди підтримкою, завжди старався десь втрутитись, десь влізти, так само він і загинув, витягуючи пораненого, і це підтвердження того, що як би важко нам не було зрозуміти, Бог забирає найдостойніших. Він знав дуже багато, не маючи військового досвіду. Цікавився всім, розбирався у зброї, навіть я, старший взводу, не знав стільки. Мусимо дивитись на приклад таких, і ось приклад справжнього чоловіка».

36-річний Герой віддав життя за Батьківщину 17 березня поблизу міста Водяне, Донецька область. 23 березня з ним попрощалися у Хмельницькому.

У Юрія Маєвського залишилися дружина та 4-річна дитина.

Юрій Леськов з мікрорайону Книжківці. Ремонтував різну техніку, навчився цього самостійно. Коли у 2014 почалася війна, пішов воювати добровольцем. Згодом демобілізувався, а з початком вторгнення 2022 року знову поїхав на фронт.

Розповіла двоюрідна сестра військового Ірина: «Він завжди веселив, завжди, я ніколи не бачила, щоб Юра плакав, щоб він сумував. Любив дуже дітей… Планів дуже багато було в нього».

Юрій Леськов воював на напрямку міста Кремінна Луганської області, помер у лікарні 13 березня. Захиснику було 45 років. Церемонія прощання з Героєм відбулася 17 березня у рідному місті. На неї прийшли рідні, друзі, побратими.

Сержант. Родом з села Грим'ячка, що в Хмельницькому районі. Виріс лише з мамою. Був одружений. Племінник Олексій згадує: «Ми переїхали до дядька з Харкова. Тікали від війни. Якби не він та його дружина, ми, певно, б вже теж пішли з життя. Я його дуже любив. Він навчив мене бути чоловіком. Я дуже вдячний йому за все. Це була дуже гарна людина. Він усіх дуже любив і мене навчив любити. Він не був жорстоким, а просто захищав свою країну».

Григорій Кучер до повномасштабної війни працював будівельником. Товариші й колеги згадують, що був товариським, позитивним, з почуттям гумору, добрим, безвідмовним.

Військовий перебував на фронті протягом 7 місяців. Загинув в Бахмуті 10 березня, отримав несумісне з життям осколкове поранення. Григорію Кучеру було 45 років.

У Хмельницькому з воїном попрощалися 17 березня. У загиблого військовослужбовця залишилася дружина.

Проживав Олег Табунщик у Маріуполі, розповіла сестра Антоніна Яцишина. Російські окупанти знищили його дім. Сім'я виїхала з окупації. Тоді Олег Табунщик пішов добровольцем захищати Україну. Мав досвід — воював з 2014.

До Хмельницького переїхали батьки захисника (мати родом із Хмельниччини), дружина з дітьми — до Луцька. Олег пішов у військо, аби звільняти рідну землю. Йому мало виповнитися 44 роки.

Герой помер від отриманих поранень 9 березня в госпіталі Дніпра.

Воїна провели в останню путь у Хмельницькому 13 березня. У нього залишилися дружина, двоє дітей та рідний брат, який також захищає українську землю.

Віталій Альміз працював у Польщі. Коли повернувся в Україну, отримав повістку та був мобілізований. Його знають доброю людиною.

Поліг у битві за Україну 7 березня. Герою було 40 років.

У Хмельницькому віддалю останню шану загиблому військовому Віталію Альмізу 14 березня. На прощання прийшли рідні, друзі, побратими.

Заступник міського голови Михайло Кривак: «Стоячи біля Віталія, відчуваю два почуття — це біль і ненависть. Ми не повинні забути й пробачити, ми не повинні відійти від цих трагедій кожної окремої сім'ї і величезної трагедії українського народу. Кожне російське слово, кожен дотик до так званої російської “культури”, кожен куплений, не дай Боже, товар російського походження — це плювок в очі рідним і близьким, тим, хто зазнає важких втрат, втрат найближчих».

Олександр Левчунь у Хмельницькому навчався та працював. Коли відбулося повномасштабне вторгнення, вирішив піти на фронт добровольцем. Воювати почав у квітні.

Знайомий розповідає, що захисник з дитинства був веселим та товариським, добрим.

Олександру Левчуню було 26 років, власної сім'ї він ще не мав.

Загинув, виконуючи бойове завдання, під Бахмутом 7 березня. У нього залишилися батьки та сестра.

У Хмельницькому попрощалися з військовим 13 березня. Віддати останню шану Герою прийшли рідні, друзі, побратими.

Михайло Юрков закінчив міський НВК №10. Зі слів близьких, мріяв стати архітектором. На першому курсі університету вирішив піти на військову службу за контрактом.

Розповів побратим з позивним «Джин»: «Михайло був вправним оператором безпілотників. Допомагав усьому батальйону. Був нашими очима». Став наймолодшим контрактником батальйону. Попри вік був дуже вправним зі всіма видами озброєння.

Однокласниця Тетяна про воїна каже: «Він дуже любив жартувати, завжди. Жодного уроку в нас не проходило без його жартів. Він робив наші дні кращими. У школі, коли не хотіли сидіти на уроках, він починав жартувати, ми починали всім класом сміятися. Це було так класно».

6 березня Михайло Юрков загинув. Він поліг у Бахмуті Донецької області під час виконання бойового завдання.

10 березня хмельничани провели Героя. Йому назавжди залишиться лише 20 років. Прощалися з ним рідні, друзі та знайомі.

Сестра згадує, що захисник з дитинства був відповідальним: «Його попросять, він обов'язково зробить, і нічого, що хворіє, болить, одразу "летить" на допомогу. Він був найкращим, таких людей я ще не зустрічала».

Військовий проживав у Хмельницькому разом з дружиною та двома синами. Богдан Сторожук родом із Шепетівки.

Захисник служив водієм у 8 окремому полку спеціального призначення.

Загинув воїн 5 березня біля міста Часів Яр, що неподалік Бахмута. Про це повідомили інформаційні сайти Шепетівки та Хмельницького.

Прощання зі Сторожуком Богданом Олександровичем відбулося в обласному центрі 8 березня.

У Шепетівці у військового залишилася сестра та мама.

Військовий служив у 77 окремій аеромобільній бригаді. Воїну було 33.

Віталій Гнипель родом із села Лугове Хмельницького району, одруженим не був. Мобілізований у серпні 2022 року в десантно-штурмові війська, воював на Бахмутському напрямку, брав участь в обороні Соледару.

Віталій відслужив строкову службу. До мобілізації займався будівництвом у рідному селі. «У кожному дворі він залишив якусь свою частинку — частинку своєї праці. Все, що в руки його потрапляло по будівництву, все він робив. І мурував, і шпаклював, і дахи крив. Він завжди був на емоціях, на радощах, завжди посміхався», — розповідає побратим Андрій Олійник.

Віталій Гнипель загинув 1 березня під Бахмутом.

7 березня в Хмельницькому попрощалися з військовослужбовцем. Родичі, побратими, друзі та знайомі провели в останню путь військового. Згадує племінниця Маргарита Щербюк: «Був дуже позитивною людиною, ніколи не сумував, ніколи ні на що не скаржився, завжди всіх підтримував, віддавав все останнє. Неперевершена людина».

Під час повномасштабного вторгнення 48-річний Віктор Здибель на війну пішов добровольцем. Зі слів матері, служив в національній гвардії.

Знайомі розповідають, що був гарною і порядною людиною.

Побратим загиблого згадує першу зустріч: «Ми познайомилися у військкоматі. Він був дуже достойною людиною. Всі товариші дуже жалкують, що його немає з нами. Просто нас у військкоматі поперемішували по підрозділах, і ми почали спілкуватися. Далі в нас було тісніше спілкування на Харківщині, там в нас був військовий батальйон, і заступали разом на позиції. Багато хлопців на нього рівнялися, він своїм характером, своєю поведінкою показував, як все має бути».

Загинув воїн 21 лютого у Луганській області від пострілу ворожого танка. У Хмельницькому попрощалися з військовослужбовцем Віктором Здибелем 27 лютого.

Сергій Бурмістров боронив Україну в лавах 19 стрілецького батальйону. На війну пішов добровольцем.

Побратим Вадим розповів, що захисник – один з перших, хто вступив у лави їхнього батальйону. Каже, що це була людина з міцним внутрішнім стрижнем. До того Сергій Бурмістров був лісником.

І позивний мав «Лісник». Був поранений, проте знову повернувся до лав захисників. Згадують воїна чуйним, добрим, вправним.

24 лютого, в річницю початку масштабної війни, хмельничани провели в останній путь Героя. Він загинув 20 лютого на Сватівському напрямку в Луганській області. Його життя забрав ворожий мінометний обстріл.

У 56-річного військового залишилася мати, дружина та донька.

Після початку повномасштабного вторгнення повернувся з-за кордону і добровольцем пішов на фронт, воював у десантно-штурмовій бригаді. Розповіли родичі: «Віктор був дуже порядною людиною, відданий Україні. З 2015 року пішов в АТО, чотири з половиною роки там воював, захищав Україну. Як почалася війна, він був у Польщі, перетнув кордон третього березня, і дев'ятого березня він вже був у військкоматі».

На початку лютого цього року приїхав до рідних у відпустку, потім повернувся на фронт. А 18 лютого загинув. Був дуже спокійним, врівноваженим, людиною справи.

У Хмельницькому 2 березня попрощались з військовослужбовцем Віктором Мацаком. 51-річний воїн віддав свій останній бій поблизу Бахмута Донецької області під час артилерійського обстрілу. Прийшли попрощатись з ним рідні, близькі та друзі. У захисника залишилася мати, молодший брат та донька.

Вісім місяців був на передовій військовослужбовець Дмитро Бірюк. Добровільно став на захист Батьківщини під час повномасштабного вторгнення.

Воїн був сином почесного громадянина Хмельницького, нардепа кількох скликань Льва Бірюка. Працював слюсарем у комунальному підприємстві «Електротранс». Його знають щирою, доброю та вольовою людиною.

Лев Бірюк вважає сина справжнім патріотом своєї держави. Розповів, що той став до лав захисників, коли набирали 81 аеродесантну бригаду: «Він вчився і закінчив Міжнародний лінгвістичний університет, і коли він його закінчив, в нього народилося двоє дітей, тому він в армії не служив. І ось, коли набір цей зробили, його на 50 днів відправили в Англію на навчання й потім він потрапив на фронт. Він заяву сам написав, його ніхто не призивав. Я знаю, що він інакше не був би, ну не був би він, він не зміг би ховатися».

Загинув військовий 16 лютого під час виконання бойового завдання під Бахмутом.

1 березня хмельничани попрощалися з Дмитром Бірюком. Йому назавжди залишиться 42 роки…

Навчався в НВО №23. Служив молодшим сержантом. Цьогоріч Максиму Зіменку мало б виповнитися 34 роки. У навчальному закладі про воїна відгукуються так: «Людяний, відповідальний, ввічливий, щирий, допитливий, справедливий, завжди готовий прийти на допомогу…».

До повномасштабного вторгнення працював за кордоном, займався ремонтами. Тоді повернувся додому і записався добровольцем, аби воювати з окупантами. Мав багато друзів, які кажуть про нього як про світлу й добру людину.

Серце захисника зупинилося 9 лютого на Луганщині. 15 лютого з воїном попрощались у Хмельницькому. Віддати шану захиснику і побачити його востаннє прийшли близькі, друзі, однокласники і знайомі.

Максим був старшим сином в сім'ї. Його молодший брат наразі теж боронить Україну.

Олександр Коршаков пішов на війну добровольцем.

Родом із села Черепівка. Знайомі кажуть, що батьки дуже гідно виховали свого сина, великого патріота. Він любив Україну, присвятив життя вихованню сина, передав і йому той патріотизм. Попри стан здоров'я рвався на передову.

Загинув 1 лютого під час виконання бойових завдань у Луганській області. Військовому було 43 роки. До наступного дня народження він не дожив кілька днів.

8 лютого Хмельницький прощався зі своїм Героєм. Вдома у захисника залишились батьки, дружина і син. Віддати останню шану прийшли близькі, товариші, знайомі й побратими.

Молодший сержант. Закінчив історичний факультет одного з місцевих вишів. Екоактивіст, працював над розвитком спортивно-патріотичного руху та пластового осередку. Був одним із засновників молодіжної громадської спортивно-патріотичної організації «Тризуб імені Степана Бандери».

У цивільному житті очолював обласну федерацію риболовного спорту, мав багато друзів та знайомих, вів активну громадську діяльність. Також був власником спеціалізованого магазину для риболовлі.

З 2014 року брав участь в АТО та ООС. З початку повномасштабної війни приєднався до тероборони. А згодом вступив до полку «Азов». «У нашій бригаді він служив спочатку як резервіст, а з моменту її формування за новим штатом – уже як військовослужбовець. Побувавши у бригаді на кількох посадах і маючи бажання зробити більше для вигнання окупантів з рідної землі, Володимир зрештою прийняв рішення перевестися до полку “Азов”», – з повідомлення тероборони.

39-річний Володимир Васьковський загинув 20 січня на Бахмутському напрямку під час ворожого артилерійського обстрілу. 25 січня у Хмельницькому Героя Володимира Васьковського провели в останню путь.

Зазначив під час прощання міський голова Олександр Симчишин: «Володя був людиною надзвичайно позитивною і дуже небайдужою. Він любив Україну, любив свій край по-справжньому, а не показово. Він завжди переймався, щоб Україна ставала кращою».

У захисника залишилася дружина та дві доньки.

Олександр Дмитрак навчався у Львівському військовому училищі. Відразу після навчання вирушив воювати на Донбас. Це було ще до початку повномасштабного російського вторгнення. Знайомі згадують, що він завжди хотів бути тільки військовим.

Після початку російського вторгнення Олександр Дмитрак служив у Херсонській області. Після звільнення Херсона його перекинули на Донеччину.

Капітан. Позивний – «Док». Захиснику було 26 років. Побратим каже, що Олександр був справжнім патріотом своєї держави: «Беріг хлопців, переживав, не кидав на смерть».

Олександр Дмитрак загинув 16 січня на Донеччині… Попрощалися з військовим у Хмельницькому 23 січня.

Геннадій Погорелкін родом з Херсонщини. Разом з дружиною та двома дітьми виїхав після семимісячної окупації на Хмельниччину. Згодом родину відправив до Польщі, а сам пішов на фронт.

Служив у підрозділі 10 окремої гірсько-штурмової бригади на посаді водія-механіка.

Загинув Геннадій Погорелкін на Бахмутському напрямку, поблизу селища Спірне Соледарської ОТГ на Донеччині. Це сталося внаслідок ворожого артобстрілу 14 січня. 2 лютого йому виповнилося б 38 років.

Розповів заступник міського голови Микола Ваврищук: «У війни немає вихідних, є щохвилинна боротьба за нашу волю і незалежність. Мужність наших Героїв – це наша фортеця, і Геннадій – один із її складових. Ми маємо пам'ятати про подвиг наших Героїв і розповідати про них нашим нащадкам. Родині висловлюю щирі співчуття з приводу втрати».

21 січня у Хмельницькому попрощалися із загиблим у війні з російськими окупантами воїном.

Військовий капелан, архімандрит Даниїл Тарнавський, зазначив: «Ми маємо розуміти, що нині Україна платить високу ціну за нашу свободу і незалежність. Завдяки таким Героям, як Геннадій, ми маємо тут відносно мирне життя. Не забуваймо, що війна в Україні триває від 2014 року. Ми маємо якомога більше віддати достойної шани тим, хто віддав своє життя за волю України».

З перших днів повномасштабної війни Дмитро Заклевський вступив до територіальної оборони. Тесть Віталій розповів: «Пішов за покликом серця. У Хмельницькому стояв на обліку в військкоматі. Жив у Броварах, працював у Києві. Тільки почалась війна, сам пішов. Їх підрозділ перекинули на кордон з Білоруссю. Там він ніс службу – чесно і правдиво. Згодом отримав звання старшого лейтенанта».

Був магістром психології, мав дві вищих освіти. Працював психологом і при частині. Рідні розповідають, допомагав всім. Згадують його хорошою, веселою і світлою людиною.

У мирному житті Дмитро Заклевський працював у компанії «IT-Integrator» заступником директора департаменту по роботі з енергетикою.

Відомо, що воїн помер 12 січня. Тепер йому назавжди 41… 20 січня попрощались зі старшим лейтенантом Дмитром Заклевським у Хмельницькому. Провести в останню дорогу захисника прийшли його друзі, родичі, однокласники, знайомі й просто небайдужі мешканці. У Дмитра Заклевського вдома залишилась дружина і 14-річна донька.

Олександр Лазоренко родом із села Рудківці, виховувався у багатодітній сім'ї. Був найстаршим сином. Навчався у Рудковецькій та Вільховецькій загальноосвітніх школах. Закінчив Кам'янець-Подільське вище професійне училище.

Добровольцем пішов захищати Україну навесні. «Він подивився, як невинних дітей катують, вбивають і сказав: я піду захищати свою країну», – згадує слова загиблого Олександра Лазоренка його рідний брат. Знайомі говорять, що Олександр завжди був веселим, дружнім. Зі всіма намагався товаришувати і підтримувати контакт.

На війні був мінометником. Зі слів брата Віктора, військовий отримав важке осколкове поранення і місяць лікувався у шпиталі. А далі його перекинули у Донецьку область. Воював на найгарячіших напрямках.

Солдат загинув під час артилерійського обстрілу 7 січня 2023 року поблизу села Терни Краматорського району Донецької області.

13 січня з воїном прощалися у Хмельницькому. Віддати останню шану Герою прийшли його близькі, рідні, товариші й знайомі. У воїна вдома залишились батьки, дружина і донька.

Воїну Руслану Павлюку було 40 років. Він віддано захищав країну від окупантів.

Військовий родом з Олешина. Староста Олешинського старостату Валентина Базилюк написала: «Громада Олешинського старостату оплакує відданого сина України, свого героя – Павлюка Руслана Миколайовича. Народився чоловік 17.04.1982 року. Він став на захист нашої України й віддав найдорожче за свою святу землю. Дякуємо, що боровся за нас, нашу свободу й незалежність».

Руслан Павлюк загинув 6 січня, захищаючи місто Соледар на Донеччині. «Нехай добрий, світлий спомин про нашого захисника стане сильнішим за смерть і назавжди залишиться у пам'яті рідних, колег, друзів, бойових побратимів, усіх, хто знав Руслана, любив його і шанував», – йдеться у дописі на фейсбук-сторінці Олешинської громади.

16 січня в Олешині Хмельницької міської територіальної громади Героя провели в останню дорогу.

Головний сержант. Служив у бойовій залізній окремій третій танковій бригаді.

Захищати країну пішов добровільно. Побратими кажуть, був прикладом для усіх, порадником і вчителем. «Це побратим, на якого завжди можна було покластися, він був надійною опорою», – згадують, а командир взводу розповідає, що Руслан постійно рвався до бою. «Коли йому у військкоматі сказали чекати, Руслан пішов у територіальну оборону. Згодом доклав усіх зусиль і добився, щоб його направили у третю окрему танкову залізну бригаду», – говорить товариш Олександр з позивним «Береза».

Руслан Пікалов близько шести місяців займався розмінуванням територій.

У мирному житті працював на будівництві, був далекобійником. Герой загинув 5 січня на Харківщині. У нього залишилися батьки, дружина і два сини, які також зараз у війську.

10 січня у Хмельницькому головного сержанта Руслана Пікалова провели в останню путь.

Андрій Осадчук у перші дні повномасштабного вторгнення пішов захищати країну добровольцем. Як пригадують друзі, уже 24 лютого він шукав способи допомогти країні та визволити її від агресора.

Герой не був професійним військовим. Мав дві вищі освіти. У мирному житті займався улюбленою справою – виготовляв меблі на замовлення. До роботи ставився дуже уважно та творчо. Родом Андрій Осадчук був із села Михайлівка.

Солдат підрозділу групи інженерного забезпечення 63 бригади.

Воїну було 36 років. Про нього відгукуються, як про чудового сім'янина, люблячого батька. Єдиний син у батьків. Товариш Віктор Шайда у фейсбуці написав: «Надійний друг і вірний побратим. Андрій не сховався, не втік, не відступив, залишившись вірним присязі. Справжній Герой... Таким ти залишишся у нашій пам'яті».

Захисник загинув 27 грудня від ворожої кулі снайпера під час важких боїв у Бахмуті. За декілька днів потому місто буде звільнене від окупанта, проте Герой уже цього не побачить. Він віддав за справу захисту рідної країни своє життя.

Попрощатися з Андрієм Осадчуком 5 січня у Хмельницькому прийшло багато друзів, знайомих, рідних. У воїна залишилася дружина, 12-річна донька та 6-річний син.

Юрій Годущан народився та виріс у Хмельницькому. Навчався в школі №8. Ще з дитинства мріяв бути офіцером. Після закінчення школи вступив до Національної академії Державної прикордонної служби України ім. Богдана Хмельницького. У 2010 здобув фах юриста у Хмельницькому інституті Міжрегіональної академії управління персоналом.

З початком повномасштабної війни Юрій Годущан став на захист України, хоча тоді вже не був прикордонником. Спершу пішов у тероборону, потім вирушив на фронт. Воював на Запорізькому, Херсонському та Бахмутському напрямках.

Знайомі згадують, що захисник був чуйною, доброю, світлою людиною.

Загинув воїн 25 грудня неподалік міста Соледар на Донеччині. Йому був лише 41 рік. Офіційно з того дня довго вважався зниклим безвісти.

В останню путь хмельничани провели Героя російсько-української війни 4 вересня 2023 року.

Олександр Коротун навчався у деражнянській школі №3 до 8 класу, далі — у спеціалізованій футбольній школі Львова.

Був вихованцем львівського УФК-Карпати. Проте не продовжив свою кар'єру у професійному футболі. Грав за аматорські колективи Хмельниччини, а також був дитячим тренером U-12 ДЮФШ «Поділля». У Хмельницькому виступав за різні команди, серед них: «Патріот», «Helpix», «М'ясний маркет» та інші.

Говорять про його неймовірний професіоналізм та старанність. Сім'янин, справжній захисник на полі та й у житті, який ніколи не боявся труднощів. Завжди був патріотом України.

Загинув під Соледаром 25 грудня. Понад два місяці його вважали зниклим. Лише в березні 2023 стало відомо про загибель захисника України.

З 35-річним воїном у Хмельницькому попрощалися 15 березня.

Віктор Венгер народився в 1970 році у селі Масівці. Там закінчив школу. Працював у правоохоронних структурах, на сільськогосподарському підприємстві.

З 2014 року служив у Збройних силах України. Воював у складі 95 десантно-штурмової бригади. Перед повномасштабним вторгненням вже був цивільним, працював охоронцем.

Новий контракт захисник підписав у жовтні. Сам прийшов у військкомат. Потрапив у 10 гірсько-штурмову бригаду.

Загинув воїн 16 грудня. Попрощалися з Героєм у селі Масівці Хмельницької громади 30 грудня.

Старший солдат Володимир Іванов захищав Україну з часів АТО. Захиснику було 48 років.

Пішов на війну добровольцем з 2014. З розповіді друзів, у мирному житті працював різноробом, мав сім'ю, був надзвичайно позитивною людиною і справжнім патріотом.

Добра знайома та подруга сім'ї Катерина розповіла: «Він “до коріння” був патріотом. Завжди обирав боротись до кінця. На момент повномасштабного вторгнення Володимир вже був там… Він був добрим, позитивним, в нього ніколи не було проблем, які він не міг вирішити. За всіх переживав і всім допомагав. Кожна зустріч з ним запам'ятовувалась. Його було видно здалеку – він завжди сміявся і йому було байдуже, що про нього подумають. Радів кожну хвилину життя і сміявся від душі».

Захисник загинув 16 грудня. У Хмельницькому прощались з Героєм 30 грудня.

Матрос Валерій Бережецький після повномасштабного вторгнення рф пішов на війну добровольцем. До того працював водієм тролейбусів та автобусів у Хмельницькому комунальному підприємстві «Електротранс».

Проживав у Хмельницькому. Зі слів знайомих, випускник міської школи №25 імені Івана Огієнка.

Загинув Валерій Бережецький 21 грудня під Бахмутом. У захисника залишилася дружина і двоє маленьких дітей. 26 грудня Хмельницький попрощався з Героєм.

Старшому солдату Олексію Мігелю було 37 років.

Сім'я захисника приїхала до Хмельницького з Херсонщини. Це було у серпні. Тут донька пішла до школи, а Олексій відправився воювати.

Зі слів дружини, Олексій Мігель захищав Україну з 2015 року. Спочатку як мобілізований, а згодом служив за контрактом. Деякий час вважався зниклим безвісти. Рідні не втрачали надії до останнього.

Захисник загинув у боротьбі з окупантами у Бахмуті на Донеччині. Трапилося це 18 грудня.

10 січня з Героєм прощались у Хмельницькому. Віддати шану прийшли знайомі, товариші й побратими. У військового залишилися матір, дружина і донька.

Петро Чубай був родом із Ярмолинецької ОТГ. Працював у Хмельницькому будівельником. Воїну було 46 років. На війну пішов добровольцем.

Солдат Петро Чубай загинув 15 грудня на Харківському напрямку під час виконання бойового завдання. Колеги та друзі запам'ятають його доброю, хорошою, працьовитою, щирою і веселою людиною. У Хмельницькому останню честь загиблому захиснику України віддали 23 грудня.

Заступник міського голови Михайло Кривак у своїй промові висловив співчуття рідним та близьким загиблого: «Ваш Петро Герой, справжній Герой, справжній захисник, тому що якби не він і такі, як він, то сьогодні наші вороги, можливо, були б і тут. Можливо, вбивали б і ґвалтували тут. Але Петро й інші українські Герої зупинили їх там. І, на жаль, віддають свої за це життя».

Віктор Захарченко мав групу інвалідності, проте добровільно пішов захищати рідну державу. Розповідає родичка Тетяна Сивоконь: «Це людина, яка могла не йти на фронт, який був звільнений. Він мав проблеми зі здоров'ям, але він пішов добровольцем. Коли йому сказали, що ми тебе не візьмемо, він все одно знайшов, як піти: поїхав до Львова, зі Львова служив, отримав контузію. Пройшов реабілітацію і знову повернувся на фронт, і знову добровольцем, але у складі частини "Чорні запорожці" 72 бригади"».

Був чудовим командиром, дбав про кожного, допомагав.

Загинув 7 грудня у Донецькій області, захищаючи Україну від російських загарбників. Того дня з ним обірвався зв'язок.

В останню путь провели 45-річного бійця Віктора Захарченка у рідному Хмельницькому аж 11 лютого. Захисник був у списках безвісти зниклих, шукали військовослужбовця понад місяць. Попрощатися прийшли родичі, друзі та знайомі.

Брат Роман пригадує: «Вітя був позитивною людиною, він намагався завжди боротися за справедливість. Допомагав як своїм близьким, так і товаришам по зброї, знайомим, рідним. Ніколи не ховався десь за спинами. Брав участь у миротворчих місіях в Лівані, Іраку, брав участь у Революції Гідності. А також ходив у море по захисту цивільних суден біля берегів Нігерії».

Герой російсько-української війни, солдат. Захищати Україну пішов добровольцем із початком повномасштабного вторгнення окупантів.

2 грудня у захисника не витримало серце. Тепер воїну назавжди 40. Капелан Даниїл Тарнавський сказав: «Ми проводжаємо військового службовця, який загинув не від кулі фізичної, а від кулі психологічної. Тому що в кожної людини є свій поріг, є своя межа відчуття психологічного болю. І сталося так, що не витримало його серце в молодому віці…».

8 грудня у Хмельницькому попрощалися із захисником України Миколою Цвиком. Прийшли рідні, близькі, товариші, військові побратими. «Лише справжній захисник міг піти 24-25 лютого у військкомат і сказати: “Я готовий захищати Україну. Я готовий зробити все, аби жоден окупант не ступив на українську землю”. Сьогодні завдяки українським воїнам і Миколі Хмельницький є під відносно мирним небом. Завдяки подвигу військових і Миколи ми звільняємо наші території. Завдяки подвигу військових і Миколи ми точно знаємо, що Україна буде», – заступник міського голови Микола Ваврищук.

Володимир Гриськов у мирному житті працював вчителем фізкультури, був прикладом для дітвори.

Раніше навчався у міському НВО №5. Його класний керівник Світлана Антонюк розповіла, що той був дуже доброзичливим, завжди всім допомагав і не міг відмовити, додає, що у нього на обличчі весь час була посмішка, яку просто неможливо забути. Інші вчителі згадують Володимира товариським, спокійним, відповідальним.

Професійним військовим не був. Навесні призвався на військову службу, а наприкінці червня поїхав виконувати службові обов'язки у Луганську область.

Старший солдат Володимир Гриськов загинув на Луганщині 25 листопада. Військовий командир відзначив його «героїзм, підсвідомий, наш український». 29 листопада молодого воїна, якому було всього 25, провели в останню дорогу в Хмельницькому.

Солдат сил ТрО. Воїну був 41 рік. На війну пішов добровольцем у лютому цього року.

Служив у 86 батальйоні 106 бригади ТрО. Був гранатометником.

Побратим Руслан розповів: «Я з перших днів з ним воюю. Він був прикладом, він був завжди попереду, він завжди казав “ми повинні це робити, а не інші”. Всюди йшов, всюди виходив, не боявся, він був прикладом. Я з перших днів з ним і до останнього був з ним. Це справжній воїн, він був прикладом, натхненням, він ніколи не казав, що у нього щось болить, ніде нічого не показував, посміхався завжди, підтримував».

Спершу служили у Харківській області, потім – у Донецькій, потім – знову у Харківській.

Руслан Конопелько помер від хвороби 22 листопада.

У Хмельницькому прощання з військовим відбулося 28 листопада. Віддати йому останню честь прийшли рідні, друзі, побратими, представними місцевої влади.

Матрос Володимир Овчинніков був родом із Херсонської області. Хлопець став на захист рідної країни одразу після школи. Військовому було всього 21.

Таким молодим, надійним та вірним бойовим побратимом, відважним товаришем і хорошим сім'янином, добрим сином його запам'ятають рідні, друзі й близькі.

Воїн загинув 17 листопада. Військовий командир розповів про той трагічний день. За його словами, ще вранці Володимир пив каву і жартував, а вже за кілька годин його не стало. Життя хлопця обірвалось через ворожий снаряд.

22 листопада у Хмельницькому попрощались з Героєм. У нього залишились батьки і дружина. «Володимир надзвичайно мало прожив, але прожив достойне життя. За свої 21 він зробив набагато більше, ніж хтось робить за 80 чи 90 років. Він захищав свою землю, свою Україну, всіх нас і наших дітей. За це довіку ми маємо бути вдячними», – сказав Олександр Симчишин.

Військовослужбовцю Андрію Радьку було 39 років. Родом з Донецької області, Лиманський район, селище Ярова. Коли почалась війна, він перевіз на Поділля усю родину.

У мирному житті Андрій любив майструвати з дерева.

Розповіли рідні, що захисник пішов на війну 18 липня. Прослужив чотири місяці. Каже сестра: «Коли виїхали з Донеччини, він сказав, що ми сюди приїхали, та потрібно боротись за наш мир, за наш спокій, за нашу країну, за батьків, за племінників. Хтось же ж повинен іти. І він пішов. Він такий відповідальний».

Воїн загинув 15 листопада під Білогорівкою Луганської області. Розповів брат, котрий теж у лавах захисників: «Він звільнив село, в якому ми жили. Ми з ним разом звільняли своє село, потім наш район повністю звільнили. А потім на Білогорівку їх послали. Ітам був приліт… Він отримав поранення несумісні з життям».

Попрощалися у Хмельницькому з військовослужбовцем 24 листопада.

Віталій Присяжний до війни працював різноробочим, а влітку став на захист країни.

Приятелі згадують, що той завжди був веселим і добрим. У липні добровільно пішов воювати. Це був його вибір і його рішення.

За словами міського голови Олександра Симчишина, матір військового працює на комунальному підприємстві «Електротранс», а брат захищає українську землю.

Лікарі рятували захисника після важкого поранення. На жаль, з коми військовий не вийшов. Солдат Віталій Присяжний помер 11 листопада. Тепер йому навіки 35 років…

17 листопада Хмельницький прощався з Героєм. Товариші військового кажуть, що у загиблого залишився син.

З початком повномасштабного вторгнення хмельничанин Андрій Шпичко пішов на фронт. Молодший сержант.

У мирному житті працював на підприємстві різачником – виготовляв різаки, на яких роблять підошви для взуття. Згадують, що був працьовитою, доброю та приємною людиною.

Захисник помер 11 листопада від серцевої недостатності. На той момент йому було 49 років.

Прощання з воїном відбулося 16 листопада. На нього прийшли рідні, друзі, побратими, представники місцевої влади.

Заступник міського голови Михайло Кривак сказав: «Він з перших днів війни, не сумніваючись у своєму виборі, вдягнув однострій, взяв до рук зброю і пішов захищати свою Вітчизну. І сьогодні його тіло ось тут, а ми щиро з вами молилися за його душу і сподіваємося, що душі його буде добре. Бо, як кажуть, всі помирають, але не всі живуть. Андрій Іванович прожив гідне життя і закінчив його як захисник. Так, його не вбила куля і не вбив ворожий осколок, але його вбила війна. Підточила його життєві сили, забрала його здоров'я…».

33-річний хмельничанин Роман Омелечко пішов захищати Україну понад два місяці тому. Старший солдат.

Навчався у школі № 21 міста Хмельницького. Був спокійним, приємним, не конфліктним, з усіма знаходив спільну мову. «Він працював на ринку. Поважав сім'ю, піклувався про маму і свою молодшу сестру. Хороший українець», – каже знайомий Віктор.

Герой загинув 9 листопада на Донеччині, в районі Бахмута.

Провести його в останню путь прийшли однокласники, вчителі, друзі, колеги з ринку. Хмельницький попрощався з воїном 14 листопада.

Олександр Миколайович Філь навчався у школі № 28. Працював водієм. У вересні цього року йому виповнилося 35.

– Він був доброю дитиною, служив в армії, мав сім'ю, а в серпні пішов на війну, три місяці прослужив і все, немає Сашка, – каже про Олександра знайома Олена.

Солдат Олександр Філь загинув 7 листопада на Донеччині.

Попрощатися з воїном 15 листопада прийшли рідні друзі, колеги, знайомі та незнайомі хмельничани… У нього залишилися батьки, дружина і двоє дітей.

Міський голова Олександр Симчишин: «Наш обов'язокпам'ятати Олександра Філя і всіх хлопців, які загинули. Розповідати про нього учням у школі, де він навчався, де навчаються його діти, розповідати у кожній школі. Так само ми повинні пам'ятати і його діло. Кожен, хто знав особисто Олександра, повинен працювати з подвійною і потрійною енергією, тому що працювати та боротися за Україну треба за себе і за нього».

Артем Петрович Степанишин повернувся з-за кордону, де працював, коли почалася активна війна, і добровольцем пішов захищати країну. Одногрупниця Ірина каже, що чоловік мріяв побудувати будинок. Але замість того приїхав захищати від ворога наш спільний дім – Україну. Дуже любив мандрувати, любив гори.

Герой воював поблизу Бахмута на Донеччині, сміливо визволяв нашу країну від окупантів.

Розповіла подруга Артема Віта: «Він був у бліндажі, і йому осколок потрапив у голову». Помер 6 листопада. Також знайома каже, що Артем був справжнім патріотом і другом, усіх підтримував. Артему Степанишину навіки залишиться 35 років…

У Хмельницькому з воїном попрощалися 14 листопада.

Олександр Климов захищав країну від ворога ще з 2014 року. Продовжив цю справу й після 24 лютого 2022. Військовий не міг стояти осторонь оборони власної держави.

Навчався у міських школах № 4 та № 27. Друзі пам'ятають його завжди усміхненим і привітним.

Герой загинув на Херсонському напрямку. Сталося це 5 листопада. Без чоловіка залишилася дружина, без батька – двоє синів. Меншому – 9 років.

18 листопада хмельничани прощалися з Героєм. Міський голова Олександр Симчишин під час прощання: «Я з ним бачився кілька разів і добре знав його сім'ю. Це хороша, справжня українська родина. У таких родинах формуються справжні чоловіки. Тож пам'ять про нього буде жити в його хлопцях, в його синах, які, я впевнений, будуть теж справжніми чоловіками».

Ігор Кірсановський у мирному житті працював водієм тролейбуса. Був чуйною людиною, завжди допомагав, відгукувався.

За словами близьких захисника, воював з 2014 року. Після початку широкомасштабного вторгнення його призвали на службу знову.

Перестав виходити на зв'язок 29 жовтня. У Донецькій області він підірвався на міні. Деякий час перебував у Дніпропетровському госпіталі, де його прооперували. Чоловіка намагалися врятувати лікарі, але не вдалося. З коми Ігор так і не вийшов. Його серце перестало битися 3 листопада.

12 листопада у місті Хмельницькому провели в останню путь військовослужбовця Ігоря Кірсановського. Незабаром йому мало б виповнитися 52 роки…

Старший сержант 43-річний Володимир Голота мав позивний «Горець» і служив у 79 окремій десантно-штурмовій бригаді.

Він разом із товаришем пішли захищати країну добровольцями з перших днів війни. У мирному житті Володимир займався ремонтами, кажуть, що мав "золоті руки".

Товариша залишили в підрозділі у Хмельницькому, а Володимира розподілили у 79 окрему десантно-штурмову бригаду. З хлопцями вони пройшли чи не усі гарячі точки – Сіверськодонецьк, Лиман, Піски, Авдіївка, Мар'їнка.

У другій половині жовтня Володимир приїхав додому у тижневу відпустку. Приїхав перший раз за весь період повномасштабного вторгнення, адже був командиром підрозділу.

Під час останнього свого бою у Мар'їнському районі на Донеччині воїн отримав поранення руки та ноги, але попри крововтрату хотів врятувати пораненого побратима. Життя захисника обірвалося 29 жовтня.

У Хмельницькому воїна провели в останню путь 5 листопада. У нього залишилися батьки, дружина і син.

Олександр Ігорьович Комарніцький пішов до військкомату 26 лютого, аби захищати Україну від російської навали. У мирному житті був дизайнером і створював прекрасні проєкти. Та судилося йому творити дизайн перемоги.

Побратим Тимур розповів: «Ми з Олександром в перші дні війни прийшли разом до військкомату. До цього ми не були знайомі. Нас разом розподілили в один загін, в один і той самий взвод і те саме відділення. На початку ми дислокувалися у Хмельницькому і разом проживали, ділили побут і вільний час. Він був веселий, оптимістичний, завжди міг підтримати і допомогти. В ситуаціях, коли було безнадійно, він шукав позитив і веселив».

Олександр Комарніцький був одним із перших, кого забрали з їхньої роти і відправили на передову.

Воїн загинув 26 жовтня на Херсонському напрямку внаслідок ворожого артилерійського обстрілу. Йому назавжди 37…

Попрощатися з Олександром Комарніцьким у Хмельницькому 29 жовтня прийшли рідні, друзі, колеги, побратими. В нього залишилися батьки, дружина і двоє діток.

Олексій Сорвілов навчався у хмельницькій школі № 18, потім – у Вищому професійному училищі № 11. Цікавився автомобілями. Був справжнім патріотом. Ще у 2014-2015 роках добровільно пішов захищати Україну.

Розповів побратим Вадим: «Це була людина – душа. Його позивний – Йожик – від того, що він де б не з'являвся, завжди все навколо ставало позитивним. У нього ніколи не було нічого негативного, робив все, що треба. У таких людей, як Льоша, немає ворогів. Він з перших днів повномасштабного вторгнення пішов добровольцем. Їх прислали до нас, в 106 батальйон, для підсилення. Коли мені сказали, що він загинув, я не повірив, бо за чотири дні до цього вітав його з днем народження». Воїн загинув 25 жовтня на Херсонському напрямку.

З днем народження вітав і міський голова Олександр Симчишин. Каже, знав захисника років з десять: «Олексій точно жив заради ближніх. Він ніколи не просив нічого для себе чи заради себе. Він був неймовірним добряком! Жив заради допомоги ближнім і, на жаль, загинув, захищаючи усіх нас. Востаннє ми спілкувалися 19 жовтня, коли він зустрічав свої 35 років на фронті, звільняючи нашу українську Херсонщину від ворога».

29 жовтня у Хмельницькому попрощалися із добровольцем. В Олексія Сорвілова залишилися дружина і двоє дітей. Син, як і батько, займається бойовим гопаком.

Професійний військовий, сержант. Уклав контракт ще у 2011 році. На війні – від 2014. Воїну в серпні виповнилось 33 роки. Сміливо боронив незалежність та волю України, наше мирне та світле майбутнє. Брат Рашада Оруджева також воює.

Товариш Дмитро розповів: «Рашад був чудовою людиною, справжнім другом, який завжди приходив на допомогу. Він був найкращим батьком для трьох своїх дітей та завжди пишався ними».

Міський голова Олександр Симчишин висловив співчуття рідним і близьким: «Він загинув, звільняючи нашу землю від нечисті, яка прийшла вбивати, знищувати і руйнувати. Рашад був дуже гідною людиною, третину свого життя присвятив військовій службі. Був хорошим спортсменом, я часто зустрічався з ним на спортивних майданчиках. Велика йому подяка за героїчний шлях справжнього воїна, за те, що захищав кожного з нас. Спочивай з Богом, друже!».

Попрощатися з воїном 24 жовтня прийшли сотні людей: рідні, близькі, друзі, побратими, знайомі та просто мешканці Хмельницького. У Рашада Оруджева залишилися батьки, дружина та діти.

Після повномасштабного вторгнення Юрій Баран на війну пішов добровольцем. Розповідають знайомі, що він завжди був патріотом і для нього це було справою честі.

До того 12 років був провідником, працював будівельником і підробляв фотографом. Чоловіка згадують чудовим сім'янином, другом. Юрію Барану було 52 роки.

У перші тижні повномасштабного вторгнення був в обороні Києва.

Юрій Баран загинув 10 жовтня поблизу селища Опитне Донецької області. Однак близькі отримали трагічну звістку лише через тиждень. За кілька днів йому мало виповнитись 53…

У Хмельницькому в останню путь провели солдата Збройних сил України 7 листопада. Попрощатися з військовослужбовцем прийшли його рідні, друзі, однокласники.

Старший солдат 57 бригади. Ілля Ковтун другий рік поспіль служив у війську за контрактом. Товариш каже, він був патріотом, веселим, товариським і дуже щирим другом.

Звільняв українські землі на Херсонському напрямку. З 9 жовтня вважався зниклим безвісти. Рідні до останнього сподівалися, що він живий.

Іллі Ковтуну мало б виповнитися 23 роки. Але… навічно залишиться 22, адже тоді, у жовтні, він загинув.

Як сказав у прощальній промові міський голова, неймовірна радість, яку відчували українці після повернення Херсону, Миколаєва та інших міст, мають ціну – життя Іллі Ковтуна і таких, як він, Героїв! «Заради того, або частина українського півдня повернулося додому, аби українські діти ходили в українські школи й засинали під українським небом, Ілля Ковтун і такі як він, віддали свої життя. Бо він звільняв український південь, боровся за українських людей. Ілля прожив коротке життя, але ці 22 роки – неймовірно достойне життя справжньої людини, Героя, воїна, захисника», – Олександр Симчишин.

Попрощалися з воїном у Хмельницькому 5 січня 2023 року.

З першого дня широкомасштабного вторгнення вступив до лав тероборонівців.

Потім перебував на кордоні з Білорусією. Місяць тому йому дали відпустку. А після неї відправили служити на Херсонщину. Родичка пані Валентина розповіла: «5 жовтня ми отримали фотографії, де вони всі молоді й красиві стоять після того, як звільнили Шевченківку. А вже наступного дня, ввечері, зателефонували, що троє із них загинули, серед них наш Олексій».

Воїн поліг, визволяючи Україну від російських загарбників, 6 жовтня. Зі слів командування, солдат Олексій Демчук запам'ятається як світла, добра і порядна людина, хороший військовослужбовець.

15 жовтня у Хмельницькому захисника провели в останню путь. Вдома у нього залишились 8-річна донька й вагітна дружина.

Старший солдат Збройних сил України. Після широкомасштабного російського вторгнення 37-річний Олег Шевчук пішов воювати добровольцем.

Закінчив міську школу № 15. Перша вчителька Надія Багрій розповіла: «Це дитина з чистою душею, з добрим серцем. Люблячий внук, люблячий батько, люблячий чоловік. Патріот нашої України, який один з перших пішов воювати. Я знаю, що він був дуже працьовита дитина, людяна. Завжди мав багато друзів, що підлітком, що дорослою людиною».

Після навчання служив в армії, працював на заводі «Новатор».

Олег Шевчук загинув 4 жовтня на херсонському напрямку. У Хмельницькому рідні, друзі, однокласники попрощались з військовим 8 жовтня. У захисника залишалася мати, дружина, двоє синів та двоє братів.

36-річний Андрій Слотюк на війну пішов добровольцем після 24 лютого. Останнім часом служив на Херсонському напрямку.

У Хмельницькому п'ять років працював головним бухгалтером у компанії «Смарт Ліфт». Про це розповів заступник директора фірми Андрій Скопач: «Дуже важко нам сьогодні проживати цей день, тому що це наш співробітник, це наш друг, наш помічник та порадник. Але він прийняв рішення захищати державу. Він працював у нашій компанії головним бухгалтером. Обрав долю захищати країну і, на жаль, загинув…».

Був спокійним, добрим, дуже людяним. А ще енергійним та порядним, хорошою людиною. Такими його запам'ятали рідні та знайомі.

Україна втратила захисника 3 жовтня. Хмельницький же попрощався з воїном 6 жовтня.

Роман Вовк захищав країну ще до повномасштабного вторгнення. 20 вересня воїну виповнилося 28 років.

Тітка дружини Романа пані Людмила розповіла: «…Він втретє пішов до лав армії. Був розвідником. Мав великий досвід у цій справі. Він багато пережив. Дуже багато боїв було. Це був чесний та вірний молодий хлопець, який любив свою сім'ю та країну».

Побратим Дмитро каже: «У нього завжди були тільки позитивні думки. Це був хороший хлопець. Він постійно підтримував усіх. Якщо треба – завжди допомагав. Ми з ним служили разом протягом трьох років. Його мобілізували ще у 2018 році. Я весь час пригадую, як він посміхався й жартував. Загалом ніколи не сумував. Декілька місяців тому ми з ним списувалися. Домовлялися, що зустрінемося. Але, на жаль…».

7 жовтня з Героєм прощався Хмельницький. Без батька залишився 4-річний син.

Павло Жук був педагогом навчально-виховного комплексу №4. Викладав інформатику. Працювати у навчальному закладі розпочав у вересні 2017 року. А в листопаді 2020 пішов на службу за контрактом до війська, аби боронити країну.

Директорка НВК №4 Олеся Прус та учні говорять, Павло Жук завжди був позитивним, ініціативним, добре налагоджував контакт з дітьми, умів спілкувати без бар'єрів, давати підліткам поради.

Герой помер внаслідок важких поранень, які отримав на Херсонщині. 29-річного захисника не стало 2 жовтня.

У Хмельницькому віддали останню шану загиблому військовому Павлу Жуку 5 жовтня. Попрощатися прийшли рідні, друзі, побратими, представники місцевої влади. Були також колеги-вчителі та учні.

Міський голова Олександр Симчишин зазначив, що Павло Жук загинув саме у День працівників освіти: «Я думаю, що буде справедливо, якщо колектив НВК № 4, який тут є, ініціює присвоєння закладу імені справжнього воїна, справжнього героя Павла Жука, і цей заклад буде носити почесне ім'я “Навчально-виховний комплекс № 4 імені Павла Жука”. Він цього точно заслужив своїм життям, своїм героїзмом і тим, що захищав всіх нас».

Солдат Олександр Прохніцький працював у Малиницькій школі, що в Хмельницькому районі. Там викладав історію України. Колеги Олександра Анатолійовича кажуть, він був щирим і активним, волонтерив і допомагав, аж допоки сам не пішов захищати країну. «Він був активним життєрадісним, сповненим енергії, завжди підтримував, був справжнім другом…», – каже колега Оксана.

У школі викладав близько семи років. Також працював за кордоном – у Чехії. Влітку, згадують знайомі, вирішив вступити до лав ЗСУ.

Воїн був випускником Хмельницької загальноосвітньої школи №12. Закінчив її у 2002 році. Його життя обірвалося 1 жовтня…

У соцмережах написав директор НВК села Малиничі Володимир Гусар так: «Чорним вороном у шкільну родину прилетіла звістка про загибель нашого колеги, вчителя історії Олександра Анатолійовича Прохніцького. Коли в Україну увірвалася біда – він не залишився осторонь. Щирий, справедливий, невгамовний, справжній патріот своєї держави, спочатку Олександр Анатолійович займався волонтерством, а згодом став пліч-о-пліч з побратимами у боротьбі з ворогом. Нехай душа загиблого воїна знайде вічний спокій. Герої не вмирають! Олександр Анатолійович залишиться назавжди в пам'яті шкільної родини».

В Олександра Прохніцького залишилася дружина і син. Хмельницький попрощався з воїном 15 жовтня.

47-річний Олег Цимбалюк служив в сухопутних військах. «Дуже на фронт рвався. Він був в Польщі на заробітках. Приїхав з Польщі йпішов воювати, захищати Україну», – каже двоюрідний брат загиблого військового Анатолій Горобець.

Його знають як надійного друга, люблячого батька і патріота. Працював далекобійником, виконував будівельні роботи.

Двоюрідна сестра Олега Цимбалюка каже, що він просто не міг залишитись осторонь. Тому піти захищати Україну – було логічним для нього рішенням. Навіть коли отримав травми, приїхав на пару днів, але захотів їхати назад.

Загинув захисник 30 вересня на Донеччині внаслідок ворожих обстрілів. В нього залишились дружина, донька та маленький син.

Хмельницький у скорботі попрощався з воїном 5 жовтня.

Донька Олександра Новікова Олена розповіла, що її батько мав бойовий досвід в Афганістані. Брав участь в АТО у 2015-2016 роках, а після повномасштабного вторгнення знову добровольцем пішов до лав українських захисників.

Син Олександра Новікова загинув 18 серпня на Донеччині. Це сталося в районі селища Піски на Донеччині. Юридично його вважають зниклим безвісти. Не минуло й 40 днів… Серце Героя-батька зупинилося 24 вересня на Миколаївщині. Йому тепер назавжди 57.

У Хмельницькому віддали останню шану військовому Олександру Новікову 29 вересня. Попрощатися прийшли рідні, друзі, побратими представники місцевої влади.

В Олександра Новікова залишилися дружина, дочка та внучка. «Він був найкращою людиною, він був найкращим дідусем, чоловіком, батьком», – розповіла донька Олена.

Василь Сіргун пішов добровольцем на війну в перші дні повномасштабного вторгнення. Воював у 24 окремій механізованій бригаді.

У мирному житті був приватним підприємцем. Патріот, сім'янин, батько трьох дітей. Саме заради них і пішов воювати. Дуже хотів, щоб діти жили у вільній країні. «Життя може дітям дати кожен. А віддати життя за дітей – не кожен може. Це людина з великої букви», – ділиться дружина загиблого захисника Світлана Сіргун.

Згадують рідні, що захисник постійно був в гарячих точках. І в Херсонській області він загинув. Трапилося це 19 вересня.

Востаннє з рідними виходив на зв'язок 12-го. Лише через чотири місяці ДНК-аналіз встановив, що захисник загинув.

27 січня у Хмельницькому воїна провели в останню путь. Попрощалися з ним родичі, друзі та побратими. У лютому Василю Сіргуну виповнилося б 60 років.

Родичі говорять, що пам'ятатимуть загиблого, адже він завше був позитивним, життєрадісним, добрим. Вірив у нашу державу, в нашу незалежність, що ми завжди будемо непереможні, що ми будемо вільним народом.

Військовослужбовець групи спеціального призначення роти спеціального призначення 140 окремого центру спеціального призначення Сил спеціальних операцій Збройних сил України. Молодший сержант. Старший оператор з інженерної справи.

Загинув, захищаючи Україну від російських загарбників, 19 вересня. Максиму Вельгану було 29 років…

Рішенням Хмельницької міської ради від 23.09.2022 року присвоєно звання «Почесний громадянин Хмельницької міської територіальної громади».

Олександр Борбуцький – боєць Національної гвардії. Йому було всього 22…

Кілька років тому був призваний на строкову військову службу. Після того підписав контракт і продовжував служити далі. Хлопець активно займався вільною боротьбою.

Загинув військовослужбовець 19 вересня на Луганщині. У нього залишились батьки та брат.

23 вересня шану загиблому Герою віддали у Хмельницькому. Попрощатись прийшло багато спортсменів, друзів, однокласники й побратими.

«Є такі люди, які випромінюють щастя і радість. Саша був таким. З ним було добре і легко…» – поділився друг загиблого Дмитро.

Захищати Україну пішов у перші дні широкомасштабного вторгнення. Доброволець, сержант.

Сергія Везденецького знайомі знають як доброго, активного, життєрадісного, такого, що кожного разу підтримував і допомагав. Молодший його син теж пішов на війну добровольцем.

«Він був призначений командиром мінометної роти. Такі люди, як Сергій Михайлович Везденецький, дійсно могли запалити дух своїх підлеглих, щоб дійти до наміченої мети. Сергій – він такий, що не мав фізичної форми, як міцні воїни. Але в нього був військовий дух – захисту своєї Батьківщини», – розповіла сусідка Олена.

Сергій Везденецький отримав поранення 11 вересня на Херсонщині. Протягом чотирьох днів за його життя боролися медики. Однак 15 вересня воїн помер. У військового залишилися діти, дружина та мама. 26 вересня з воїном попрощалися у рідному місті.

Військовослужбовець та бойовий медик 54 окремої механізованої бригади імені гетьмана Івана Мазепи, старший солдат.

Автор книги «Час відважних». Учасник Революції Гідності. У 2014 році добровольцем пішов захищати цілісність країни. На той час Євгену Ролдугіну було 18 років. Мав позивний «Тунгус».

Був професійним спортсменом. Мав пурпурний пояс із бразильського джиу-джитсу. Дуже любив цей вид спорту і віддав йому багато років.

Навчався у Технологічному багатопрофільному ліцеї імені Артема Мазура. Рідні, друзі та знайомі знають його як надзвичайно доброго і щирого хлопця.

Воював під Маріуполем, в Пісках, Авдіївці, у селищі Опитне. Був учасником боїв за район шахти «Бутівка». Наприкінці березня цього року отримав поранення під Києвом, попри це контролював евакуацію поранених військових й хоробро вів бій. Тоді командував підрозділом батальйону «Братство».

Пройшов курси тактичної медицини, завдяки чому врятував життя кількох своїх побратимів.

Книга Євгена Ролдугіна «Час відважних» вийшла цього року. У ній – про покоління добровольців 2014 року.

Захисник загинув 11 вересня, рятуючи з поля бою пораненого побратима. Сталося це на Харківщині. Євгену було тільки 27 років… Останню шану Герою віддали у нашому місті 19 вересня.

52-річний військовослужбовець Володимир Рибак пішов на війну 24 лютого добровольцем. Воїн 356 навчального артилерійського полку Сухопутних військ Збройних сил України, сержант.

Чудова людина, чуйна, добра, дивовижна, працьовита – такими словами захисника згадують ті, хто його знав. Був патріотом своєї держави. Завжди захищав і допомагав тим, хто цього потребував.

Родом воїн був із села Михайлівка Розсошанської ОТГ.

На війні загинув 8 вересня. Трагічна подія трапилася біля міста Бахмут, що на Донеччині.

У Хмельницькому віддали останню шану Володимиру Рибаку 15 вересня. На прощання з ним прийшли рідні, друзі, побратими та інші містяни.

Вадим Бичко відправився захищати країну в перші дні широкомасштабного наступу росіян. Було захиснику 57 років. Військовослужбовець 3 окремої танкової Залізної бригади Збройних сил України, сержант.

Полюбляв займатися велоспортом й брав участь в міжнародних змаганнях. Також працював підприємцем на хмельницькому речовому ринку.

Розповідає друг військового: «Вадим пішов на війну, бо він відчував, що так треба. Це була дуже позитивна людина по життю. Він був оптимістом. Завжди всіх підтримував, був надзвичайно душевним. Він завжди твердо стояв на незалежності України. Був чесним, усім серцем відчував, що треба йти на війну. Пам'ятаю, він казав, що якщо на нас нападуть, то він піде воювати. Так і сталося».

Загинув Вадим Бичко 7 вересня на Харківщині. У нашому місті з воїном попрощалися 12 вересня. У військового залишилася дружина, донька та онук.

Військовослужбовець 8 окремого полку спеціального призначення Збройних сил України. Капітан. Був командиром групи спецпризначення.

За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня згідно з Указом Президента України від 9 квітня 2015 року № 213/2015 «Про відзначення державними нагородами України».

Загинув, захищаючи Україну від російських загарбників, 7 вересня в районі села Чорнобаївка Харківської області.

24-річний Тарас Садовнік – з родини військових. В Збройних силах в нього служать батьки та старший брат.

Закінчив міський НВК №4. Почав служити у 18 років. Тоді підписав контракт. Потім навчався у Львівській академії Сухопутних військ. Захищав Україну в часи проведення АТО.

Тарас Садовнік був кадровим офіцером. Старший лейтенант. Військовослужбовець 14 окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого Сухопутних військ ЗСУ.

У березні цього року військовий отримав поранення, пройшов реабілітацію. 20 липня одружився, після чого повернувся до оборони держави.

Воїн брав участь у звільненні Харківщини. Загинув 6 вересня. «Надзвичайно світла людина, завжди усміхнений…» – так про загиблого згадують друзі й однокласники.

12 вересня Хмельницький попрощався зі своїми воїном – старшим лейтенантом Тарасом Садовніком.

Міський голова Олександр Симчишин розповів: «Десь влітку мені випала честь познайомитись з батьком Тараса – Ігорем. У 2014 році він як справжній воїн пішов захищати нашу країну. Я знав, що вся сім'я Садовніків боронить і захищає Україну. Як тільки дозволив вік, Тарас теж пішов захищати українську землю... Ми в останні дні переживаємо переважно приємні емоції, бо бачимо як наш синьо-жовтий стяг відновлюють над українськими містами, селами – це десятки звільнених наших міст і сіл… тисячі, а можливо, й сотні тисяч врятованих життів. Але ми повинні розуміти, що кожен український прапор, який зараз піднімається над українським селом на Харківщині і буде підніматись на Донеччині, на Луганщині, в Криму – це завдяки таким, як Тарас Садовнік».

Молодший сержант Олександр Яценко служив у 8 полку спеціальних операцій, а потім – у 24 окремій механізованій бригаді імені короля Данила Сухопутних військ ЗСУ.

Військовий та його дружина Світлана родом з Луганська. Ще у 2014 році, коли почалася війна, Олександр пішов добровольцем захищати цілісність своєї Батьківщини.

Україна втратила захисника Олександра Яценка 5 вересня. Йому було 34 роки. 16 вересня з військовим попрощалися у Хмельницькому.

Дружина Світлана розповіла про Олександра так: «Він був особливим, він завжди хотів виділятися, він завжди хотів не бути таким, які всі. Він був справжнім патріотом. Він завжди жив для людей, не для себе, ніколи ні для кого нічого не шкодував, для своєї сім'ї. Сім'я для нього була важливіше всіх. Він був добрим, чуйним, веселим, він був найкращим…».

31-річний Костянтин Мочульський був професійним IT-цем, не був кадровим військовим, на війну пішов добровольцем у перші дні повномасштабного вторгнення. З 23 березня 2022 року перебував на першій лінії оборони Курахівського напрямку у Донецькій області, спочатку на посаді помічника командира, а згодом – командиром відділу зв'язку 68 окремої єгерської бригади ім. Олекси Довбуша.

Побратими згадують його як командира, який був другом, завжди був зі своєю командою, а команда була з ним, засинав пізніше за всіх та прокидався раніше за всіх, переживаючи за побратимів та зв'язок у бригаді. Керівництво бригади дуже його цінувало, постійно підвищували у званні. За шість місяців служби Костянтину було присвоєно звання лейтенанта, а з призначенням на посаду командира – звання старшого лейтенанта.

Свій останній бій Герой прийняв 5 вересня. На жаль, цього дня військовий загинув разом з кількома побратимами внаслідок ракетного обстрілу.

Про сумну втрату у фейсбуці повідомив військовослужбовець Павло Вишебаба: «Костянтин Мочульський. Мій найкращий командир, тепер назавжди. Командир, з яким дружиш, якому можеш розказати особисте, який цінував своїх людей – а ми його. Костя ніколи не бравував офіцерством, з усіма говорив з повагою і я ледве добився, щоб він перестав звертатись на “ви” до мене, молодшого за званням. Не пам'ятаю, щоб він колись давав накази в армійському розумінні цих слів, він казав — ми робили, бо поважали і направду цінували його. Жодного разу він не відмовив мені у якомусь проханні, як і я йому. Стосувалось це служби чи ні. Костя був патріотом. Пам'ятаю, зранку на День Незалежності він підійшов і обійняв мене так, начебто у мене був день народження, – вітаючи зі спільним святом. Рідкісне поєднання людяності і крутості. Гідний син своєї країни, достойний найвищих нагород. На жаль, тепер посмертно. Бувай, командире».

Відповідно до Указу Президента України №873/2022 від 23.12.2022 року за особисту мужність і самовідданість, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

У Хмельницькому віддали останню шану загиблому на війні Костянтину Мочульському 11 вересня. Попрощатися прийшли рідні, друзі, побратими, представники місцевої влади та інші небайдужі містяни. На прощання побратими привезли прапор України, який дістали з-під завалів, на якому Костянтин написав: «Переможемо тільки разом». Так і буде.

Військовослужбовець 53 окремої механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха. «Хто, як не я? Не мають молоді гинути», – говорив Вадим Рудий друзям та знайомим. Спочатку на захист країни став у 2015 році. З початком широкомасштабного вторгнення не зміг стояти осторонь, взяв до рук зброю, аби захищати Україну й український народ.

Колись навчався у міській школі №24. Багато читав. Займався музикою і любив туризм.

Мер Олександр Симчишин зазначив: «Вадим дуже любив життя. Ті його хобі, захоплення, якими він займався, показують, наскільки людина по-особливому любить життя і захоплюється простими радощами… Вадим захищав нашу незалежність – кров'ю, потом, залізом і, на жаль, своїм життям».

Солдат Вадим Рудий загинув 3 вересня при захисті Бахмута на Донеччині. У військового залишилась донька. Хмельницький попрощався з Героєм 15 вересня.

Військовослужбовець 36 стрілецького батальйону оперативного командування «Захід», старший сержант. На війну пішов добровольцем. Товариш і колега Анатолія Віктор каже, тому тричі відмовляли та не брали у військо, але він настирно приходив і просився йти воювати. Був дуже добрим і щирим, вболівав за Україну.

Родичі розповіли, що військовий мав співчутливий, товариський характер, завжди був готовий першим йти на допомогу. У мирний час працював водієм.

Родом воїн з Красилівщини, але вже багато років із сім'єю проживав у Хмельницькому.

2 вересня життя військового обірвалося у Пісках, що на Донеччині. Захиснику було 57 років. В Анатолія Заверухи залишилися рідні, дружина, три доньки та внучка.

8 вересня у Хмельницькому Героя Анатолія Заверуху провели в останню путь. «Анатолій Іванович був особливим воїном, бо він був доброволець. Саме на таких не розраховував наш ворог. Бо на добровольцях тримається дуже багато напрямків у нашому війську… Такі люди є почесними Героями», – сказав заступник міського голови Михайло Кривак.

З перших днів широкомасштабної війни Арсеній Пілець пішов захищати країну. До боротьби став добровольцем, не був професійним військовим. Військовослужбовець 36 стрілецького батальйону оперативного командування «Захід».

Родом із Кам'янець-Подільського району. Там в нього залишились старенькі батьки. Чоловік замолоду відслужив строкову службу, після чого все життя проживав та працював в Хмельницькому.

Захиснику України було 49 років. Побратим Василь згадує його як веселу та надійну людину. Військовий відповідав за господарство частини.

Арсеній Пілець загинув 1 вересня в Пісках, що біля Донецька, під час виконання бойового завдання, коли рятував інших військових на позиції.

8 вересня з ним попрощалися у Хмельницькому. Віддати останню шану Герою прийшли рідні, друзі, побратими.

Сержант. Колишній майстер виробничого навчання Хмельницького професійного ліцею. Почувши про повномасштабне вторгнення, у перші ж дні прийшов на мобілізацію.

Боєць був прикладом для своїх побратимів. Воїн 36 стрілецького батальйону оперативного командування «Захід». Був одним із найдосвідченіших військовослужбовців, ветераном російсько-української війни, учасником АТО 2014-2016 років.

Офіцер з його батальйону розповів, що на бойові завдання Василь Луцик завжди йшов першим. Був справжнім, сильним, мужнім та відважним. А оскільки керував взводом, то власним прикладом вчив підлеглих, а вони всі його слухались і поважали.

Василь Луцик загинув 1 вересня на Донеччині, поблизу селища Піски. Його група саме виходила на бойове завдання. Окупанти почали обстрілювати їх з танків. Командир загинув на місці.

Захисник проживав у Хмельницькому. Вдома залишилась дружина Міла та двоє дітей. З воїном попрощалися 6 вересня.

Володимиру Кремінському було 28 років. Мав добрий і відважний характер.

Народився у сім'ї військовослужбовців 17 червня 1994 року. Навчався в НВО № 9 м. Хмельницького, згодом навчався у Кам'янець-Подільському ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою.

Проходив строкову військову службу у Збройних силах України у військовій частині підпорядкування Головного управління розвідки. Після служби здобув вищу освіту у Вінницькому національному технічному університеті на факультеті «Автомобілі та транспортний менеджмент». Працював за спеціальністю у європейській мережі станцій техобслуговування.

Після широкомасштабного російського вторгнення Володимир в перший же день не вагаючись пішов воювати добровольцем. Він ніс службу на посаді стрілка-санітара десантно-штурмової роти 18 окремого батальйону морської піхоти 35 окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Остроградського Військово-морських сил України.

29 липня у ході бойових дій з противником на Херсонському напрямку отримав контузію.

Після лікування у шпиталі відразу повернувся у військову частину до своїх побратимів для подальшого виконання бойових завдань.

Своїм батькам та сестрі Володимир казав: “Там вбивають наших дітей, ви що пропонуєте сісти і сидіти, склавши руки, у 28 років? Хто, якщо не я? Ті хлопці, що мають по двоє-троє дітей? Прийміть моє рішення. Я вирішив, що маю бути там”.

Загинув 29 серпня 2022 року під час бойового зіткнення з російськими загарбниками у районі с. Білогірка, Беріславського району, Херсонської області. 20 вересня у Хмельницькому Героя провели в останню дорогу. Попрощатися прийшли родичі, друзі та знайомі. У загиблого військовослужбовця залишились мати, батько і сестра.

Юрій Курдибаха 1970 року народження. Чоловік не був військовим, проте чотири роки тому пішов захищати Україну від агресора. Військовослужбовець 53 окремої механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха ЗСУ, сержант.

Його згадують як розумну, добру і працьовиту людину.

Захисник загинув 25 серпня у Бахмуті на Донеччині, отримав важке поранення. У нього залишилися дружина, три доньки, син та четверо внуків.

Сергій, родич загиблого: «Слава Герою! Герою, котрий поклав голову за наших дітей, за нас. Земля йому пухом!».

Хмельницький же попрощався з Героєм 2 вересня. 29 листопада Юрію Курдибасі мало б виповнитися 52 роки. Але тепер йому назавжди 51...

Понад шість років Артур Круковський захищав нашу країну. 24 лютого почалась війна, а вже 20 березня в нього закінчився контракт, але він так і залишився служити. Потім в березні в нього була контузія, він приїхав додому. Тут лікувався, відбув місяць реабілітації та поїхав назад. Сидіти спокійно не міг, казав, що йому «совість не дозволяє».

Військовослужбовець 24 окремої механізованої бригади імені короля Данила ЗСУ.

Воїн загинув 24 серпня. Йому було всього 27… Поліг у населеному пункті Чаплине, що на Дніпровщині.

31 серпня хмельничани прощались з Артуром Круковським. У військового залишилася велика родина.

Хмельницький міський голова Олександр Симчишин відзначив: «Артуру назавжди залишиться 27. За таке коротке, здавалось б, життя Артур зробив багато хороших справ... У свої 27 він став справжнім чоловіком – таким, як багато хто не стає і в 70, і в 80. За свої 27 Артур став справжнім Героєм. Артур відійшов на небеса 24 серпня. Для всіх нас це особливий день, це святий день. Артур захищав незалежність, свободу, майбутнє наших дітей. За це ми йому маємо дякувати, поки будемо жити».

Сержант ВЧ А 4058, військовослужбовець 36 стрілецького батальйону оперативного командування «Захід».

На війну пішов добровольцем. Василю Романюку в січні цього року виповнилося 46.

До широкомасштабної війни був підприємцем, мав своє підсобне господарство, великий притулок для собак. Рідні називають Василя Романюка прекрасною людиною, дуже добрим, розумним, таким, що завжди допомагав, завжди підтримував. А ще військовий був справжнім патріотом, захист країни вважав обов'язком.

Сержант Василь Романюк загинув 17 серпня у Пісках Донецької області. 30 серпня у Хмельницькому Героя провели в останню путь. У загиблого залишилась мати та сестра.

«У присязі військового є слова «я ніколи не зраджу українському народу», і цю обіцянку Василь Романюк виконав ціною свого життя. Ціною життя, яке поклав за своїх друзів, побратимів і нас із вами», – сказав капелан Даниїл Тарнавський і додав, що це найбільший прояв любові, коли хтось душу свою віддає за друзів своїх.

Андрій Шкринда захищав Україну ще з 2014 року. Пішов добровольцем. Згодом повернувся до цивільного життя. Був фаховим електриком. Коли почалося повномасштабне російське вторгнення, перебував за кордоном. Маючи можливість не повертатися, він все одно приїхав та мобілізувався. Військовослужбовець 74 окремого розвідувального батальйону Сухопутних військ Збройних сил України. Воїну було 43 роки.

«У нас в батальйоні було троє хмельничан. Андрій приєднався до нас і став четвертим, – згадує ексзаступник 231-го окремого батальйону територіальної оборони Станіслав Корецький. – Наш батальйон тероборони формувався в Дніпрі. Перед тим, як перевестися до нас, він зідзвонювався з командиром роти й казав, що хоче бачити ворога, воювати з ним, а не бути десь у тилу. У бою, в якому Андрій загинув, ворожий танк практично розстріляв його. Наступного дня хлопці помстилися. Але життя Андрію, на жаль, це не поверне».

Загинув Герой 12 серпня у Донецькій області. Віддати останню шану захиснику 17 серпня у Хмельницькому прийшли рідні, друзі, побратими, представники місцевої влади.

Міський голова Олександр Симчишин, який знав Андрія Шкринду особисто, розповів: «Я його дуже добре пам'ятаю. Пам'ятаю, тому що він був справжньою людиною. У нього були такі цікаві глибокі очі, такі, як от на цьому фото, цікава посмішка. І він був справжнім патріотом. Ми спілкувалися кілька разів, але говорили про Україну, про зміни, про місто, про майбутнє. Він дійсно був не “показушним” патріотом, а справжнім».

Дмитро Купа народився 1 січня 1985 року. Родом із села Олешин. Воїн захищав країну й у 2014, і від лютого цього року. І тоді, і тепер був добровольцем. Майже десять років зі своїх 37 військовий боронив нашу державу. Військовослужбовець 58 бригади мінометної батареї ЗСУ.

«Він був з тих Героїв, які тихі, непомітні й не напоказ. Він не говорив зайвого, але завжди був відповідальним і старанним», – так про Дмитра Купу каже священник, отець Василь Беренда, який проводив клуби для молоді, на які військовий ходив ще підлітком.

Загинув Дмитро Купа 11 серпня у бою під Мар'їнкою, що на Донеччині. У воїна залишилась мама, дружина і шестирічний син.

Попрощатися із загиблим 17 серпня у Хмельницькому прийшли рідні, друзі, колеги по роботі та по мотоклубу, адже військовий дуже любив мотоцикли, був учасником двох мотоклубів.

Хмельницький міський голова Олександр Симчишин: «Справжні Герої виростають тільки в достойних сім'ях. Наш обов'язок – пам'ятати про Героїв, розказувати про таких, як Дмитро, нашим дітям. Пояснювати нашим дітям про те, що вони можуть вийти на дитячий майданчик, піти в дитячий садочок, школу, тому що такі Герої, як Дмитро, віддали своє життя... Ця війна змінила дуже багато наших цінностей чи тільки змінить. Ми зрозуміємо, що багато речей, за якими ми ганяємось у мирському житті, вони неважливі. Дуже багато матеріальних речей неважливі. Важлива віра в Бога, важливий тато, мама, чоловік, син, донька, брат, сусід і важлива Україна. І заради того ми всі з вами повинні жити й працювати. Дякую тобі, Дмитро, що ти багато років захищав сон наших дітей».

Командир 6 роти батальйону «Свобода» 4 бригади оперативного призначення імені Героя України сержанта Сергія Михальчука, молодший сержант. Позивний – «Тихий». На захист держави став ще у 2014 році. Був одним з організаторів добровольчого батальйону «Миротворець». Потім займався викладацькою справою у Національній академії МВС України. З першого дня широкомасштабного вторгнення повернувся до лав українських захисників.

Родичі розповіли: «Андрій мав дві вищі освіти, служив в поліції, в батальйоні «Беркут», воював у миротворчих військах, в АТО, двічі побував у “котлах”, з яких вийшов живим». У поліції дослужився до звання підполковника, а на фронті воював у званні молодшого сержанта, але не переймався цим, бо був командиром, бо захищав свою Батьківщину.

Побратим розказав історію позивного «Тихий»: «Йому такий позивний дали через врівноваженість. Він дуже вмів собою володіти в будь-якій стресовій ситуації і, зрозуміло, досвід в миротворчій місії допоміг йому бути людиною, яка вміє контролювати емоції».

Загинув Андрій Бахтов 10 серпня поблизу населеного пункту Зайцеве Бахмутського району Донецької області. Вдома залишились батьки, дружина і троє дітей.

У Хмельницькому з нацгвардійцем попрощалися 7 вересня.

Міський голова Олександр Симчишин поділився, що знав захисника особисто, вони познайомились наприкінці Революції Гідності. Каже: «Коли знаєш людину особисто, то дуже важко прощатися з нею, знаходити якісь слова. Але Андрій був тією людиною, про яку треба говорити... Рік тому ми бачилися з ним востаннє, коли організовували у Хмельницькому виставку в пам'ять про бійців, які загинули в Іловайську… А востаннє спілкувались в березні цього року. Він написав мені прохання допомогти йому потрапити до лав “Миротворця”, в якому він служив раніше. На жаль, мені це тоді не вдалось зробити... Андрій знайшов тоді себе в іншому підрозділі – Національній гвардії, де воює дуже багато моїх друзів, з якими мені доводилось спілкуватись про Андрія. Всі про нього відгукуються як про справжнього командира і воїна. Героїчна загибель Андрія – це величезна втрата для всіх нас».

Випускник загальноосвітньої школи № 7. Ще на початку масштабного російського вторгнення вирушив добровольцем на війну. Військовослужбовець 56 окремої мотопіхотної бригади Збройних сил України.

Друг та однокласник Віктор згадує: «Двадцять четвертого він рвонув до військкомату. Він там сидів, його не брали, він просився. І потім його все ж таки взяли. Він поїхав на навчання, вивчився місяць, потім відправили на Схід». Пані Валентина, класний керівник Віталія Лози, розповіла, що той дуже-дуже любив життя, людей, грав на гітарі та радо навчав цього дітей.

Віталій Лоза загинув 28 липня на Донеччині, у Покровському районі. Герою навіки залишиться 35 років. У Хмельницькому попрощалися з військовим Віталієм Лозою 6 серпня. Віддати шану прийшли рідні, друзі, однокласники, містяни.

На прощання з Героєм прийшов і начальник управління культури та туризму Хмельницької міської ради Артем Ромасюков. Він давно був знайомий із Віталієм Лозою. «У дитинстві, навчаючись в музичній школі №1 імені Миколи Мозгового, я і познайомився з Віталієм. Ми разом ходили в один клас, до одного викладача, по класу баяна. Ми грали разом в оркестрі. Він завжди був спокійним, веселим, врівноваженим, – згадує Артем Євгенійович. – І сьогодні він віддав своє життя за Україну. Тому, власне, кожен з нас має приходити на поховання наших Героїв, віддавати їм шану, тому що завдяки їм ми можемо тут жити, продовжувати своє життя, ростити своїх дітей та вірити, що ми переможемо, і наше майбутнє буде світлим».

Полковник, військовослужбовець 383 окремого полку дистанційно керованих літальних апаратів Повітряних сил ЗС України. Руслан Тюх 1975 року народження. Мешканець Хмельницького. За фахом – інженер. Більше двадцяти трьох років експлуатував БПЛА.

18 червня 2007 року був нагороджений Почесною Грамотою Хмельницької обласної державної адміністрації з врученням цінного подарунка за сумлінне виконання службових обов'язків, високий професіоналізм та з нагоди 20-річчя від дня створення військової частини А3808.

2019 року пройшов навчання в Туреччині і отримав сертифікат та дозвіл, що підтверджують право на експлуатацію безпілотного авіаційного комплексу Bayraktar TB2. Цього ж року обіймав посаду тимчасово виконуючого обов'язки начальника управління безпілотної авіації ЗС України.

Указом Президента України №79/2022 від 28 лютого «Про відзначення державними нагородами України» полковник Руслан Тюх нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі.

Указом Президента України № 551/2022 від 2 серпня «Про відзначення державними нагородами України» за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі орденом Богдана Хмельницького ІІ ступеня нагороджено полковника Тюха Руслана Петровича (посмертно).

Микола Фурман

Старший сержант поліції, поліцейський взводу №2 роти №1 батальйону патрульної служби поліції особливого призначення «Миротворець» Головного управління Національної поліції в Київській області.

Микола Фурман із 2014 року захищав країну на Луганщині. Там він і перебував, коли розпочався повномасштабний наступ 24 лютого. Згодом військового на нетривалий час відправили у відпустку, з якої він повернувся вже під Слов'янськ.

Друг Михайло розповів про захисника: «Він завжди був надійним. Він добряк. Його батько теж був офіцером і загинув молодим. Микола мав двох молодших братів. Допомагав їм. Він часом сам запитував, що й кому потрібно допомогти. Сам проявляв ініціативу. Загалом він був принциповим українцем. Ментальним українцем».

19 липня росіяни обстріляли блокпост під Слов'янськом, що на Донеччині. Під час обстрілу і загинув старший сержант поліції Микола Фурман. Йому тепер назавжди 47 років.

У Героя залишилося двоє дочок та дружина. Прощання з Миколою Фурманом у Хмельницькому відбулося 23 липня.

Андрій Невиданчук

Андрію Невиданчуку було 34 роки. Він випускник хмельницької СЗОШ №12. Однокласники згадують його як чуйного, доброго, веселого хлопця, справжнього патріота нашої держави.

Після школи навчався у Національній академії сухопутних військ імені Гетьмана Петра Сагайдачного. Потім проходив службу на керівних посадах.

У 2020 році Андрій Невиданчук вступив до Національного університету оборони України, який закінчив на початку 2022 року. Проходив службу на посаді начальника озброєння 59 окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка. Підполковник. Всього кілька місяців тому одружився.

Виконуючи обов'язки командира, військовий загинув під час ракетного обстрілу в Миколаєві. Це трапилося 17 липня. «Він був дуже позитивним. Все, що із ним пов'язане, було позитивним. Він був хорошим спеціалістом. Дуже хорошим», – підкреслив товариш по службі Дмитро.

Попрощалися з Героєм у Хмельницькому 20 липня.

Вадим Гаврилюк

Вадим Гаврилюк – кадровий військовий, командир батальйону. Любив свою справу. Рішення захищати країну прийняв ще у 2014 році.

Воював у південній частині України. Військовослужбовець 59 окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка Збройних сил України, капітан.

Вадиму Гаврилюку було 35 років.

Героїчно жив, мав велике серце і веселу вдачу, завжди з любов'ю ставився до сім'ї, родини, друзів, своєї справи й країни. За неї і загинув. Це трапилося 17 липня у Миколаєві.

Побратим Василь розповів: «Вадим – це була людина з великої літери, яка завжди була готова піти на зустріч, допомогти, яка не кинула в складній ситуації, можна було на нього завжди покластися. У колективі він мав авторитет, всі його дуже цінували, любили й всі поважали. Всі знали, що можна підійти, звернутися – завжди допоможе. Завжди знайде правильні слова, підтримає».

У рідному Хмельницькому з Героєм попрощалися 20 липня. У нього залишилися двоє неповнолітніх дітей, дружина та мати.

«Вони своєю кров'ю окропили нашу свободу сьогодні й в майбутньому часі. Наша держава заснована на мученицькому подвигу предків і на звитяжності наших сучасників, Великих українців, громадян, у яких велике любляче серце. Хоча воно, це серце, як м'яз, дуже маленьке в наших грудях б'ється. Це серце не лише любило сім'ю, батьків, але й нашу велику спільну неньку Україну. Ми її не обираємо, нам її дає Господь. І нам на ній жити, творити й, коли приходить лиха година, боронити її. Навіть ціною власного життя», – сказав капелан Олег Макаровський.

Володимир Мельничук

На фронт чоловік пішов у перші дні повномасштабного вторгнення. Служив кулеметником у 10 окремій гірсько-штурмовій бригаді.

Володимиру Мельничуку 11 серпня мало б виповнитися 58 років… Захищаючи Україну від російського агресора, воїну, який служив добровольцем у лавах Збройних сил України, тепер назавжди 57.

Загинув захисник під час артилерійського обстрілу біля населеного пункту Берестове Донецької області 14 липня. За словами побратимів, він отримав смертельне осколкове поранення.

Володимир Мельничук був хорошим воїном, говорить представник військової частини, де служив боєць: «Він виділявся зразковою дисципліною, в колективі мав повагу, був людиною і солдатом з великої букви. Мав позивний «Батя», тому що він – людина з життєвим досвідом, прожив немало років. І дійсно молоді люди, які там служать, зверталися до нього і мали його, як за свого батька на фронті».

На Володимира Мельничука вдома чекали мати, брат, дружина, донька, онук…

Ще один побратим Олександр розповів: «Це перша втрата в нашому взводі, до того ми мали одного 300-го. У нас всі Герої, немає такого, щоб хтось не віддавався, «вмикав» задню. Всі розуміють, що за нами наші родини, ми воюємо за наші сім'ї, мир, спокій. Важко говорити… втрата. Петрович був у нас найстарший, ми його шанували. Але війна не обирає, скільки тобі років, яке звання маєш. У нас одна цінність – це наша воля та свобода, мир».

З Володимиром Мельничуком у Хмельницькому попрощалися 18 липня.

Віталій Леськов

Віталій Леськов – позивний «Бен». Учасник ВГО «Сокіл». Ще юнаком приєднався до когорти правого руху Хмельницького. Розпочав свій бойовий шлях з Добровольчого Українського Корпусу. Далі вступив у ЗСУ. Як тільки досягнув повноліття – підписав контракт і пішов служити. Певний час був інструктором у лавах ЗСУ. Брав активну участь у націоналістичному русі. Займався бойовим гопаком.

Військовослужбовець 72 окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців Збройних сил України, старший солдат.

Віталій Леськов любив Україну, був веселим і енергійним, мав багато друзів, завжди привертав до себе увагу своєю енергетикою і настроєм.

Ліза, наречена, теж захищає країну.

Віталій Леськов загинув 5 липня у Донецькій області під час мінометного обстрілу. Попрощалися з Героєм у рідному місті 9 липня.

Капелан Олег Макаровський сказав: «Йому був лише 21 рік. Лише і назавжди. 22 липня 2022 року йому мало б виповнитися 22 роки. Але навічно залишиться 21. Він любив Україну. Так і жив, дихав нею, мріяв нею. І за це своє бачення, мрію і любов до неї, він віддав найдорожче – те, що в нього єдине, як і в кожного з нас – життя».

Дмитро Іверов

Дмитро Іверов – військовослужбовець 109 окремого гірсько-штурмового батальйону ЗСУ. З 2016 року їздив у ротації, служив за контрактом. Коли розпочалася повномасштабна війна, пішов одним із перших захищати країну.

У дитинстві Дмитро Іверов разом зі старшим братом займався картингом. Тренером був їхній батько. «Важко говорити щось, бо Діма був найкращим серед нас. Веселий, добрий, сміливий. Його любов була – машини», – кажуть друзі дитинства.

Загинув захисник 4 липня у Луганській області. У Хмельницькому Героя провели в останню путь 8 липня. У листопаді йому мало б виповнитися 25 років. У нього залишились батьки, двоє братів, дружина та двоє дітей.

«Іверов Дмитро – це наша стіна, як і кожен наш захисник. Це стіна, яка не пустила орду до нас, яка дає можливість нашим дітям засинати і прокидатися спокійно», – сказав міський голова Олександр Симчишин.

Юрій Дзьобак

У мирному житті Юрій Дзьобак був підприємцем. Чоловік займався виготовленням вікон.

Вирішив стати військовим через початок повномасштабного вторгнення окупанта. Служив бійцем 106 окремої бригади територіальної оборони ЗСУ, молодший сержант.

Юрію Дзьобаку було 45 років.

Загинув воїн 1 липня. У Хмельницькому з військовим попрощалися 6 липня. Віддати шану захиснику прийшли рідні, близькі, друзі, побратими, представники місцевої влади.

Знайомі згадують Юрія Дзьобака як дуже хорошу людину: «Це була така людина, що таких людей дуже мало. Пощастило тим, хто його знав за життя».

Микола Емгрундт

Кадровий військовослужбовець, офіцер, підполковник Хмельницького зонального відділу військової служби правопорядку ЗСУ.

Народився на Рівненщині, свідомо обрав фах військового. Завжди хотів захищати Батьківщину. На жаль, воїн віддав за цю гідну справу своє життя. Герой загинув на Київщині, підірвавшись на міні. Миколі Емгрундту на той момент було 35 років.

«Він був дуже добрим чоловіком і надійним товаришем, порядним. Його всі поважали, бо було за що. Тому для нас це надважка втрата», – поділився побратим Сергій.

«Тяжко і боляче втрачати своїх побратимів і друзів. Микола був правильним і справжнім офіцером, який був прикладом для нас. Це невимовна втрата», – сказав начальник зонального відділу військової служби правопорядку полковник Олексій Бєхтєрєв.

У Хмельницькому із захисником попрощалися 2 липня. У Миколи Емгрундта залишилися мати, брат, дружина і троє діток.

«Не стало Героя, патріота своєї країни! Не стало батька, чоловіка, сина, брата, друга, хорошої, доброї і світлої людини, гарного командира і побратима…» – написав на своїй сторінці товариш захисника Руслан.

Вадим Ангел

Вадим Ангел 1991 року народження. Навчався у ЗОШ №14 міста Хмельницького.

Захиснику було 30 років. У листопаді він мав відсвяткувати свій 31-й день народження.

Герой відважно захищав рідну землю. Військовослужбовець 8 окремого полку спеціального призначення Збройних сил України.

Загинув 26 червня під Сіверськодонецьком, що в Луганській області. Про смерть військового наступного дня повідомив заступник міського голови Хмельницького Михайло Кривак.

«Як шкода,що ми так мало часу були разом. Стільки невиконаних планів. Скільки спільних мрій. Скільки спогадів. Все загинуло разом з тобою», – написала в інстаграм-дописі дружина військового Юлія Ангел.

У рідному місті з воїном попрощалися 28 червня.

Військовослужбовець 8 окремого полку спеціального призначення Збройних сил України. Мешканець Хмельницького.

Загинув, захищаючи Україну від російських загарбників, 22 червня.

Валерій Гуменюк захищав Україну у складі 10 окремої гірсько-штурмової бригади ЗСУ. Він не був професійним військовим. Відслуживши строкову службу, жив своїм життям, як і більшість із нас. Але коли російські війська розпочали 24 лютого повномасштабний наступ, Валерій Леонідович добровільно пішов до війська захищати країну.

Воїну було 52 роки. Родичі та друзі згадують Валерія Гуменюка як добру, життєрадісну і порядну людину, яка віддала своє життя за мирне українське небо.

Загинув боєць 19 червня у Луганській області під час виконання бойового завдання. У Героя залишились мати, сестра, брат, дружина та дві доньки. У Хмельницькому із добровольцем Валерієм Гуменюком попрощалися 24 червня.

«Ми проводжаємо в останню путь Героя, який, як і тисячі наших Героїв, захищав кожного з нас, захищав Україну. Він робив все можливе, аби чобіт московського окупанта не пройшов далі, аби в Хмельницькому і в усій Україні був мир. Сьогодні Валерій пішов до Небесного батальйону, який буде навіки оберігати Україну, буде оберігати кожного з нас, наших дітей, онуків і всі майбутні покоління. Лише у справжніх українських родинах гартуються такі Герої. Щирі співчуття і подяка родині. Повірте, болить кожному хмельничанину і кожному українцю. Вам сил, а нашому Герою вічна слава і подяка», – сказав заступник міського голови Микола Ваврищук.

Дмитро Безрукий був одним із тих, хто відправився на війну в перші дні повномасштабного вторгнення. Знайомі пригадують, що він навіть хвилювався, що його можуть взяти до війська не відразу. Дуже хотів бути воїном Збройних сил України та захищати свою державу.

Військовослужбовець 108 окремого гірсько-штурмового батальйону ЗСУ.

Йому було 27 років. Вже за два місяці Герой мав святкувати свій наступний день народження.

Бувши на фронті, залишався усміхненим та підтримував інших. Захисник щиро вірив у обов'язкову перемогу.

Про смерть військового повідомили 14 червня. Життя захисника обірвалося у Попаснянському районі на Луганщині 12 червня. Друзі Дмитра Безрукого розповідають, що той воював у «гарячій» точці – на Сході.

Воїн мешкав у хмельницькій Ружичні. Жителі оголосили, що мікрорайон у жалобі через загибель Героя. В останню путь Дмитра Безрукого провели у рідному місті 17 червня.

Олександр Адамський служив у 10 окремій гірсько-штурмовій бригаді ЗСУ. Воювати пішов з перших днів повномасштабного вторгнення. До того брав участь в АТО. Там отримав важке поранення.

Рідні згадують, що Олександр Адамський у лютому 2022 говорив: «Я мушу йти, бо я не хочу, щоб помирали молоді, щоб помирали діти».

Воїну було 47 років. Захищав Україну поблизу Сіверськодонецька. Побратими його поважали. Захисник завжди був з посмішкою та всім допомагав.

Загинув, виконуючи бойове завдання, 11 червня на Луганщині, у Попаснянському районі. У Хмельницькому з Олександром Адамським попрощалися 15 червня. Віддати шану Герою прийшли рідні, друзі, побратими. У захисника залишилися мати та син. Брат Олександра Адамського раніше також загинув на війні.

Богдан Стасюк воював у зоні АТО. Після повномасштабного вторгнення окупанта одразу ж повернувся до лав оборонців незалежності та цілісності України. Військовослужбовець 8 окремого полку спеціального призначення Збройних сил України, старший солдат.

Воїн родом із села Давидківці Хмельницької міської територіальної громади. Першого липня йому мало б виповнитися 35 років.

За словами старости села Давидківці Олени Ярмощук, військовий загинув 6 червня у Донецькій області. «Він був прикладом для багатьох. Богдан займався спортом та загартовував своє тіло. Прикра втрата для нашої громади», – розповіла староста.

В останню путь захисника провели 8 червня. У нього залишились дружина, син, мати та брат.

Микола Вовк служив у Військовому інженерному інституті при ПДАТУ, що в Кам'янці-Подільському. Полковник.

Родом військовий зі смт Стара Синява. Народився 18 грудня 1984 року. Навчався у Старосинявській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів. У 2006 році закінчив Кам'янець-Подільський військово-інженерний інститут Подільської державної аграрно-технічної академії. Присвятив своє життя військовій службі. Військовослужбовець Головного управління розвідки Міністерства оборони України, полковник.

Микола Вовк був справжнім сином України. Герой захищав свою Батьківщину від агресії. Загинув 5 червня у боях за країну на території Донецької області.

Прощання з Героєм у рідному селищі та місті Хмельницькому відбулося 8 червня. У захисника залишилися дружина та троє діток.

В'ячеслав Тхоржевський пішов на війну добровольцем ще у 2014 році. Захищати країну відправився і під час повномасштабного вторгнення. У лютому службу розпочав з перших днів наступу, у складі 106 окремої бригади територіальної оборони ЗСУ. Старший солдат.

Його згадують як хорошу і працьовиту людину. Міський голова Олександр Симчишин розповів, що і до війни В'ячеслав Тхоржевський працював для людей. Він був комунальником у міському підприємстві «Хмельницьктеплокомуненерго».

Захисник загинув 2 червня у східній частині України. Герою, життя якого забрала війна, тепер назавжди 46 років.

11 червня з воїном попрощалися у Хмельницькому. Без батька залишилося троє синів. Провести захисника в останню путь прийшли його побратими, рідні та друзі.

Віктор Марисюк не був кадровим військовим та не мав бойового досвіду. 24 лютого він пішов на війну добровольцем. Випускник міської школи №18 (1983 рік). У мирний час працював автомеханіком на одному із приватних підприємств нашого міста. Захиснику було 55 років.

Військовослужбовець 111 окремої бригади ТрО Збройних сил України, прапорщик.

Заступник міського голови Микола Ваврищук розповів: «Це людина, яка жила мирним життям у Хмельницькому і 24 лютого була мобілізована. Віктор Францович кинув свою роботу, буденне життя й пішов захищати кожного з нас, пішов захищати Україну, пішов захищати нашу землю. Це людина, яка була автослюсарем, але він не зміг бути у Хмельницькому і пішов на фронт для того, аби захистити кожного з нас».

18 червня з Героєм попрощалися у Хмельницькому. У нього залишилися дружина та донька. Віддати шану захиснику прийшли рідні, близькі, друзі, побратими, мешканці міста.

Сергій Новіков добровольцем пішов воювати ще у 2014, брав участь в АТО. Потім повернувся до мирного життя. А після 24 лютого знову відправився на війну. Друг захисника Олександр Гаєвий розповів, що Сергій дуже хотів миру й спокою, тому й вирушив обороняти свою країну.

Військовослужбовець 109 окремого гірсько-штурмового батальйону 10 окремої гірсько-штурмової бригади Збройних сил України, молодший сержант.

Воїну було 43 роки. У жовтні цього року, в День захисника України – 14 жовтня, йому мало б виповнитися 44. Героя згадують як працьовиту та дружню людину.

Востаннє від нього рідні отримували звістку 18 травня…

На жаль, життя захисника обірвалося 28 травня поблизу Бахмута на Донеччині. У Сергія Новікова залишилися дружина й донька. Вони, а також батьки дружини – єдині його родичі. Як розповіла знайома загиблого Марічка, Сергій не знав своїх батьків.

У Хмельницькому в останню путь військового провели 3 червня. Попрощатися з ним прийшли рідні, близькі, друзі, побратими, вдячні за подвиг мешканці громади.

Коли російські окупанти прийшли нищити Україну в лютому цього року і почали повномасштабний наступ, Сергій Бецал без вагань вирішив, що мусить захищати країну. З першого дня, 24 лютого, він добровільно вступив до військата почав боронити незалежність і територіальну цілісність України. Військовослужбовець 53 окремої механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха ЗСУ, старшина.

У жовтні цього року воїну мало б виповнитися 47... Сергій Бецал загинув 25 травня у боях на Донеччині.

У Хмельницькому із захисником попрощалися 30 травня. Віддати шану Герою прийшли рідні, близькі, друзі, побратими. Міський голова Олександр Симчишин у своїй промові, звертаючись до рідних Сергія Бецала, сказав: «Ми намагаємося тут підібрати якісь слова, які хоча б трішки зменшили ваш біль, але не можемо цього зробити. Таких слів, на жаль, немає, тому ми просимо пробачення у всіх вас. І так само ми сьогодні хочемо подякувати вам, подякувати за Сергія, подякувати за те, що виховали його справжнім чоловіком, виховали його воїном, виховали його Героєм, який пішов захищати усіх нас, пішов боронити спокійний сон наших дітей, боронити нашу рідну Україну і захищати кожного з нас».

Захиснику було 25 років. Він закінчив міську ЗОШ №6. Після школи вступив до Хмельницького національного університету, відслужив строкову військову службу.

До повномасштабного вторгнення російських військ в Україну Назар Макаренко 3 роки працював тренером спортивно-культурного центру «Плоскирів», очолював секцію тайського боксу. За словами колег, завжди знаходив спільну мову з дітьми, був для них авторитетом, запам'ятався усім світлою і щирою людиною.

Захищати країну пішов разом зі своїм батьком Олегом Анатолійовичем, який це робить ще з 2014 року. Спочатку вони вступили до лав територіальної оборони, потім разом поїхали на східні рубежі. Військовослужбовець 106 окремої бригади ТрО ЗСУ, старший солдат.

Національна федерація кікбоксингу України WAKO повідомила, що Назар Макаренко був чемпіон України з кікбоксингу WAKO, тренером, кандидатом у майстри спорту.

Воїн загинув на Донеччині 25 травня, отримавши несумісне з життям поранення. Був справжнім бійцем і людиною з великим серцем. У нього залишилися дружина та маленький син.

«Назаре, я впевнений, тепер ти є гордістю для всіх нас, для всіх українців і точно є прикладом для наших дітей», – сказав міський голова Олександр Симчишин під час прощання із захисником у Хмельницькому 29 травня. Провести в останню путь Героя прийшли побратими, друзі, колеги, хмельничани.

Про захисника розповів начальник пресцентру Національної академії Державної прикордонної служби України ім. Б. Хмельницького Іван Галкін: «Сергій проходив службу ще у 2014 році, у зоні проведення АТО. Брав участь у боях за Дебальцеве, де отримав поранення. Починаючи із повномасштабної збройної агресії, він добровільно прийшов до лав прикордонників і проходив службу на посаді інспектора прикордонної служби другої категорії у Луганському прикордонному загоні. Він один із багатьох прикордонників, які разом зі Збройними силами України, Національною гвардією, правоохоронними органами боронять край в одних окопах, в одних рядах».

Сергій Тацький родом з Кривого Рогу. У Хмельницькому мешкав із дружиною. Воїну було 37 років. Колеги згадують, що захисник був світлою і щирою людиною, гідним сином своєї Батьківщини.

До свого наступного дня народження Сергій Тацький не дожив всього два тижні. Він загинув 24 травня під час виконання бойового завдання на території Донецької області. Попрощатися 28 травня у Хмельницькому з прикордонником прийшли родичі, близькі, побратими, вдячні українці.

Ігор Махлай – поліцейський взводу №1 швидкого реагування роти поліції особливого призначення ГУНП в Хмельницькій області. Старший сержант.

Поліцейський загинув 22 травняна 38-му році життя, захищаючи державний суверенітет та територіальну цілісність України.

Повідомлення поліції Хмельниччини: «Колектив поліції Хмельниччини глибоко сумує з приводу трагічної загибелі колеги та друга і висловлює щирі співчуття його рідним та близьким. Немає слів, щоб передати біль та cум через непоправну втрату! Схиляємо голови перед Героєм та низько вклоняємось батькам. Пам'ятаємо, сумуємо разом з вами».

Загиблий присвятив службі в органах внутрішніх справ 18 років свого життя, з яких 15 прослужив у спецпідрозділі. Як досвідчений боєць, він не раз був наставником для молодого покоління спецпризначенців.

Колеги та знайомі завжди відгукувались про Ігоря як про життєрадісну людину з добрим почуттям гумору. Він у будь-якій ситуації вмів підняти настрій та додати оптимізму.

Прощання із Героєм відбулося 25 травня. Без батька залишилася 9-річна донечка.

Олександр Гарадчук воювати за Україну пішов ще у 2014. Родом з Волині. Понад 20 років разом з дружиною проживав у Новотроїцькому, що на Донеччині. Працював у правоохоронних органах. Героїчно боронив державу до останнього подиху…

Військовослужбовець 14 окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого ЗСУ, старший сержант.

Рідні захисника у цей час, понад шість років, проживали поблизу Хмельницького – в селі Іванківці, звідки родом дружина.

Загинув Олександр Гарадчук 18 травня у Запорізькій області, віддано боронячи рідну країну від російського окупанта. У нього залишилась дружина, дорослі доньки та внуки. Воїну було 52 роки.

У Хмельницькому із захисником попрощалися 25 травня. «Це насправді величезна ціна, яку платить Україна. Та найбільше платить сім'я, родина, друзі, за те, аби ми мали з вами майбутнє, за те, аби наші діти тут могли спокійно засинати, прокидатись і спати вночі. Заради цього Олександр Володимирович віддав своє життя», – сказав мер Олександр Симчишин.

Майстер-сержант Луганського прикордонного загону ім. Героя України полковника Євгенія Пікуса Державної прикордонної служби України. Захисник родом з Луганщини. Йому було 43 роки.

Військовий показав гідний приклад завжди залишатися вірним присязі та українському народу. На жаль, під час виконання бойового завдання його життя обірвав ворожий снаряд.

Син Олександра Сербієнка теж вирішив стати прикордонником. Він навчається у Національній академії Державної прикордонної служби України ім. Богдана Хмельницького.

З воїном Олександром Сербієнком у Хмельницькому прощалися 24 травня. Віддати шану Герою, який загинув за незалежність та територіальну цілісність України, прийшли родичі, бойові побратими, небайдужі громадяни.

Герой ніс службу у 8 окремому полку спеціального призначення Збройних сил України, був капітаном. Сміливо та віддано обороняв державу від ворога.

Родом із села Княгинин Кам'янець-Подільського району Хмельницької області. Поліг захисник у боях під Бахмутом, що на Донеччині, 18 травня.

Вадиму Дмитришину було лише 31. У нього залишилась дружина, донечка та мати.

«Життя ще одного Героя із нашої громади забрала війна, яку розв'язала росія, увірвавшись з військами на українську землю… Немає таких слів, які б зараз могли заспокоїти згорьовану родину загиблого. Висловлюю рідним співчуття, розділяю ваш біль втрати. Низький уклін нашому воїну-захиснику. Світла пам'ять Герою...», – написав на своїй фб-сторінці очільник Кам'янця-Подільського Михайло Посітко.

Про загибель захисника 22 травня повідомив і Хмельницький міський голова Олександр Симчишин. Адже саме цього дня із Героєм прощалися в обласному центрі.

Капітан Збройних сил України, інструктор відділення підготовки та оцінки дій підготовки підрозділів ракетних військ і артилерії ЗСУ.

«Олексій був чуйною, відданою своїй справі людиною. Такої доброї й відповідальної людини я не зустрічав. Їх дуже мало. Ми служили з ним майже два роки, і я хочу подякувати родині, що виховала такого бійця», – представник військової частини, в якій Олексій Володимирович проходив службу.

Військовому було 53 роки. Він пишався тим, що був артилеристом. До останнього подиху боронив нашу країну. Герой загинув 15 травня у Дергачах на Харківщині. У нього залишилась мама, дружина і син.

У Хмельницькому прощання із захисником відбулося 19 травня. «Лопатін Олексій Володимирович – наш земляк, герой, офіцер, наш захисник… Сьогодні ми всі разом проводимо його в останню путь на Алею Слави, де спочивають наші Герої-захисники. Проводимо зі словами співчуття для його родини, сім'ї, побратимів. Прошу пробачення в сім'ї, в родини, бо ми жодними словами не зможемо зарадити вашому болю. Ми розділяємо біль втрати нашого захисника, проводимо зі словами подяки: дякуємо, що захищали наших дітей, нашу Україну і наше українське майбутнє. Дякуємо за те, що були справжнім воїном, офіцером, прикладом для багатьох, як має жити людина і віддавати себе заради великої справи», – сказав міський голова Олександр Симчишин.

Олексію Лопатіну посмертно присвоїли чергове звання – майор.

У мирному житті працював водієм. На війну пішов добровольцем. Захищав нашу з вами країну на передовій. Військовослужбовець 1 окремої танкової Сіверської бригади Збройних сил України, сержант.

«Він сказав, що не може сидіти й дивитися, як росіяни топчуть його землю. Він за спеціальністю водій. Він пройшов навчання і відправився в зону бойових дій», – розповіла знайома воїна Таїсія.

Захисника згадують як веселого, чесного, доброзичливого та товариського.

Миколі Глєбічеву було 50 років. Він 1971-го року народження. Тепер йому 50 назавжди…

Загинув воїн у Запорізькій області 13 травня. У Хмельницькому в останню путь його провели 20 травня. У Миколи Глєбічева залишилася родина, якій буде важко без сина, чоловіка та батька.

Старший лейтенант 456 бригади транспортної авіації імені Дмитра Майбороди Повітряних сил ЗСУ.

Народився 15 серпня 1976 року. Був родом з Новоушиччини. Мешкав у Хмельницькому.

За даними Новоушицької тегромади, воїн загинув 13 травня біля села Богояволівка Донецької області.

«Розділяємо пекучий біль рідних і близьких та схиляємо голови в глибокій скорботі. Нехай опіка Всевишнього полегшить гіркоту втрати дорогої та рідної людини, нашого Героя, який віддав своє життя за волю та незалежність усієї України», – йдеться у повідомленні.

19 травня Олега Штифлюка в останню путь провів Хмельницький.

Хмельничанин Артем Задоянчук пішов на війну добровольцем. На другий день повномасштабного вторгнення взяв до рук зброю. Йому було 36 років.

Народився у Хмельницькому, навчався у росії, звідки була родом його матір. До України повернувся у 2006 році, з того часу твердо вирішив, що житиме лише тут. У мирний час працював різноробом, підробляв на будівництві, був і приватним підприємцем.

Певний час військовий перебував під Полтавою, а згодом перейшов на лінію фронту. Воював у Донецькій області “на нулі”. Рідні розповідають, що рідко виходив на зв'язок, але вони вірили… Загинув 11 травня під Слов'янськом.

Дружина Руслана розповіла, що захисник віршував, мріяв написати особливий вірш, який пройматиме аж до серця. Зізнається, останній «Чекай» був саме таким. Його скинув Руслані вже тоді, коли був на передовій.

Дуже довго вважався безвісти зниклим. Лише 4 квітня 2023 року Хмельницький попрощався з воїном Артемом Задоянчуком.

Боєць 106 окремої бригади територіальної оборони ЗСУ, 1973-го року народження.

Захисника пригадують як хорошого побратима та вправного військового. Сергій Колесник, військовослужбовець, командир, розповідає: «Ми служили разом в теробороні. Як побратим він відмінний, найкращий. Завжди всіх підтримував. Він був спеціалістом у військовій справі. Будь-яка зброя, мінування – це все була його “фішка”. І психолог Ігор був хороший. Підтримував хлопців, які падали духом, всіх нас підтримував. Це був чудовий брат. Від 24 лютого ми служили разом і до того дня, як я його виніс вже з позицій на ношах».

Життя Героя обірвалось у боях за вільну Україну. Як розповідає старший бойовий медик роти Людмила Бардецька, Ігор Кузь зазнав поранення, несумісного з життям. Загинув воїн 11 травня на Ізюмському напрямку в Донецькій області.

20 травня попрощалися із захисником у Хмельницькому. За словами друзів, у військового залишилась мама, дружина і троє дітей – дві доньки і син.

«Запам'ятайте це ім'я, тому що це ім'я справжнього Героя, справжнього захисника, справжнього чоловіка...» – сказав міський голова Олександр Симчишин.

Захищати Україну Василь Шевчук пішов з перших днів повномасштабного вторгнення. Був добровольцем – бійцем 106 окремої бригади територіальної оборони ЗСУ, служив в лавах стрілецької роти.

Його згадують як патріота, а ще як людину, котра постійно із захопленням вчилася новому. До останнього подиху воїн боронив рідну землю.

Загинув Василь Шевчук 9 травня на Слов'янському напрямку в Луганській області. Тоді був ворожий артобстріл позицій наших захисників. Тепер Герою назавжди 43 роки…

21 червня у Хмельницькому воїна провели в останню путь. У захисника залишилися дружина та діти – двоє синів. Попрощатися з Василем Шевчуком прийшло багато побратимів.

До присутніх звернувся командир захисника: «Кожен воїн, який йде на війну, вірить в те, що повернеться додому. Але він чітко усвідомлює, що будь-якої миті він може втратити своє життя. На жаль, так сталось з Василем Володимировичем. Його віра в те, що він повернеться в мирну державу, мирну домівку – вона повинна спонукати кожного з нас вставати і йти тим шляхом, який пройшов він. Ми ніколи не забудемо того болю, сліз і крові Героїв, які принесли на нашу землю російські окупанти».

Віталій Поліщук у перший день повномасштабної війни доєднався до лав територіальної оборони. Герой мав активну громадянську позицію, тому без вагань вирішив обороняти державу. Служив у складі 106 окремої бригади територіальної оборони ЗСУ. На війну пішов добровольцем.

Народився Віталій Поліщук 21 січня 1990 року в місті Хмельницькому. Навчався у Хмельницькій ЗОШ №12 та Хмельницькому національному університеті. Однокласники пам'ятають його як доброго та щирого друга.

Віталій Поліщук – відомий у місті громадський активіст та лідер велоруху. Доклав чимало зусиль для того, аби у Хмельницькому будували велосипедні доріжки. За його підтримки проводили спортивні події. Був радником Хмельницького міського голови з питань розвитку велоінфраструктури, а також головою правління ГО «Критична Маса Хмельницький».

Хмельницький міський голова Олександр Симчишин розповів, що побратими вмовляли Віталія перевестися до зв'язківців, однак той попри все хотів залишатися у своїй бойовій роті.

Загинув Віталій Поліщук 9 травня під час артилерійського обстрілу в східній частині України. Тепер йому назавжди 32 роки.

Прощання з Героєм відбулося 13 травня. В останню путь його провели велоколоною. У захисника залишилися дружина, мама і бабуся.

Богдан Демчук служив у окремому загоні спеціального призначення «Азов» Національної гвардії України, старший сержант.

Мріяв після закінчення контракту відкрити власне СТО та восени повести сина Михайлика до першого класу. Дружина Надія розповіла: «Любив рибалити, навчав цього малого сина. Він був найкращим чоловіком та батьком».

Навчався на автослюсаря і водія. У 19 років, після закінчення навчання, йому запропонували возити волонтерів у зону проведення АТО / ООС. А потім він і сам вирішив вступити до полку.

Воїн не дожив до свого 27-річчя пів місяця та загинув у Маріуполі під час повномасштабного вторгнення Росії в Україну.

Родину попередили про евакуацію. 24 лютого Надія востаннє бачила чоловіка, коли він саджав її з сином до евакуаційного автобуса до Запоріжжя. Сам же сказав: «Я нікуди не поїду, оскільки я вже був у зоні АТО. Тут моя рідня живе, тут мій син живе, на українській землі. Я буду до кінця стояти за рідну Україну».

29 квітня рідним від захисника надійшло останнє повідомлення. А наступного дня сім'ю повідомили, що Богдан загинув.

Указом Президента України від 24 травня 2022 року Богдана Демчука нагороджено медаллю «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

28 грудня у селі Шарівка Хмельницького району відбулося відкриття меморіальної дошки старшому сержанту Богдану Демчуку. Її встановили на фасаді школи, в якій навчався Герой.

Юрій Костюченко мав звання старшого сержанта. Військовослужбовець 106 окремої бригади ТрО Збройних сил України.

Захиснику було 37 років. Позивний військового – «Кіт». Воював у східній частині України. Він був хорошою людиною і справжнім мужнім воїном.

Під час бою з російським агресором Юрій Костюченко героїчно загинув 28 квітня. Про це розповіли на фб-сторінці окремої бригади територіальної оборони Хмельниччини. Також у повідомленні сказано, Юрій Костюченко був «людиною прекрасної душі, на ньому трималася рота». Його називають хорошим бійцем. І командування, і особовий склад щиро сумують з приводу загибелі відважного побратима.

5 травня захисника провели в останню дорогу в Хмельницькому. «Все, що б ми не говорили, не зарадить вашому болю. Тому що немає таких слів, якими можна було б його хоч якось применшити. Нам так само болить, бо ми втрачаємо найкращих. Про Юрка всі, хто його знав, відгукуються тільки позитивно. Про нього говорять як про хорошу людину. Людину, яка брала на себе відповідальність. Людину, яка дійсно була захисником – захищала наше місто, нашу Україну і наших дітей, всіх тут присутніх і наше з вами майбутнє», – звернувся до рідних Юрія Олександр Симчишин.

Андрій Ковбасюк став оборонцем України, хоч і не був військовим. На війну пішов добровольцем на третій день після її початку. Проходив службу у 24 окремій механізованій бригаді імені короля Данила Збройних сил України.

Народився Андрій Ковбасюк 28 червня 1967 року. Його згадують, як приязного і надійного товариша, котрий був справжнім патріотом. Воїн не дожив до свого 55-річчя два місяці, загинув поблизу Попасної на Луганщині 20 квітня.

«Впадає в очі, що усі Герої, з ким ми прощаємося, дуже світлі люди на фото. Вони особливі. Це наші янголи, яких Бог забирає до себе, щоб вони охороняли й захищали нас з неба, наших дітей і Україну. Заради цього вони віддали найдорожче – своє життя. І наш обов'язок пам'ятати про цю жертву, про кожного нашого Героя і робити все можливе, щоб України перемогла», – сказав міський голова Олександр Симчишин.

Попрощатися із захисником у Хмельницькому 29 квітня прийшли рідні, друзі, колеги, знайомі і просто вдячні за подвиг співгромадяни.

Вадим Якимчук понад рік служив за контрактом у Збройних силах України. Військовослужбовець 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади-з'єднання гірської піхоти Сухопутних військ. Старший солдат. Останні два місяці перебував на передовій. Військовому було 32 роки.

Однокласниця Вадима Якимчука розповіла, що той завжди був веселим, всім допомагав, багато жартував, щиро вірив у перемогу і переконував, що все буде добре.

Воїн відважно захищав країну від російського агресора і загинув як Герой 20 квітня у Пологівському районі Запорізької області. У цей день батьки втратили сина, а Україна – мужнього захисника.

Попрощалися з військовим у Хмельницькому 26 квітня. «…Усі вони віддали своє життя заради нас. Вадим захищав кожного з нас, захищав наших дітей. Щиро співчуваю родині. Повірте, ми знаємо, як вам болить. Ми не можемо підібрати слів, щоб розрадити ваш біль. Таких слів немає», – сказав міський голова Олександр Симчишин.

Військовослужбовець 8 окремого полку спеціального призначення Збройних сил України. Молодший сержант. Мешканець Хмельницького.

Загинув, захищаючи Україну від російських загарбників, 15 квітня.

Зазначено у дописі на фейсбук-сторінці факультету землевпорядкування Національного університету біоресурсів і природокористування України: «Шкода, але наша факультетська родина має втрати. Загинув наш випускник Андрій Степук, якій після навчання у магістратурі пішов служити за контрактом в ЗСУ. Висловлюємо щирі співчуття родині та близьким з приводу непоправної втрати. Пам'ятаймо Андрія завжди, він поклав своє життя за нашу свободу».

Денис Садовський був професійним військовим. Героїчно захищав країну від агресора. Військовослужбовець 8 окремого полку спеціального призначення Збройних сил України, старший солдат.

Народився 10 квітня 1982 року. Навчався у середній школі №2.

Загинув 13 квітня. У Хмельницькому з військовим попрощалися 15 квітня.

«Це та неймовірна ціна, яку ми платимо усі з вами за те, що живемо. Ми прокидаємося із вами щоранку вже 51 день і майже три тисячі днів із 2014 року. Це означає, що ми живі. Дякуємо Богу та обов'язково нашим Героям. Дякуємо за те, що ми живемо, що живуть наші діти, що ми з вами маємо наше українське майбутнє. Ми не можемо знайти слів, які можуть зарадити вашому болю, бо таких слів не існує. Але нам так само болить, тому що ми втрачаємо найкращих воїнів, тих, хто не боїться, не ховається, не шукає причину. А тих, хто йде і захищає наших дітей, наші міста і села, Україну», – сказав міський голова Олександр Симчишин, адже у Хмельницькому цього дня попрощалися із трьома загиблими.

Навчався у Хмельницькому навчально-виховному комплексі №2. Потім став професійним військовим.

Роман Мукомела сміливо та віддано відстоював нашу з вами країну, її територіальну цілісність та незалежність. Йому назавжди 33 роки.

Військовослужбовець 8 окремого полку спеціального призначення Збройних сил України, сержант.

Загинув 13 квітня. Із Романом Мукомелою у Хмельницькому попрощалися 15 квітня.

Військовому вічна шана та повага. Капелан під час прощальної церемонії наголосив: «Немає більшої любові, ніж та, коли хто душу свою покладе за друзів своїх… Повною мірою це стосується кожного військовослужбовця, який вирушає на поле бою, захищаючи територіальну цілісність своєї держави України, який охороняє свою сім'ю, охороняє своє місто, село, свою земну Батьківщину».

Юрій Чабах був оперуповноваженим відділу кримінальної поліції Бучанського районного управління поліції ГУНП в Київській області. Йому виповнилося 37 років.

Намагався евакуювати людей з Бучі, що на Київщині. За справу врятування мирного населення віддав власне життя. Загинув від рук ворожого снайпера.

Начальник поліції Бучанщини Андрій Ткач розповів, що захисник «до останнього подиху виконував свої обов'язки» і був відданий присязі, яку дав українському народу.

Тіло знайшли 10 квітня у братській могилі поблизу церкви у Бучі. Серед речей був жетон поліцейського. В останню путь захисника провели 14 квітня у Хмельницькому.

Оскільки батьки поліцейського втратили все під час війни, тому повернулися у Хмельницький, звідки вони родом. І вирішили поховати тут сина.

Олександр Миколайович Горобець народився 23 листопада 1976 року в Хмельницькій області у Меджибожі, навчався у місцевій школі.

У лавах Збройних сил України перебував з 1996 року. Пройшов шлях від рядового до старшого офіцера. У 2003 році вступив на службу в Хмельницький зональний відділ Військової служби правопорядку. Здобувши вищу освіту в Кам'янець-Подільському національному університеті, був призначений на посаду командира групи спеціального призначення. У 2019 році очолив новостворене відділення Військової служби правопорядку Хмельницького зонального відділу Військової служби правопорядку. Отримав чергове військове звання підполковника.

З початку року перебував у відрядженні в зоні ООС. Це було не перше відрядження – у 2014-2015 роках він також виконував завдання за призначенням в зоні проведення АТО.

24 лютого підполковник Олександр Горобець разом з підлеглими зустрів повномасштабну війну у місті Щастя Луганської області. У складі місцевої військової комендатури відповідав за один із напрямків діяльності. Постійно перебував на передових позиціях.

Командир героїчно загинув у бою 9 квітня під час виконання бойового завдання в районі міста Попасна Луганської області.

Підполковник Горобець Олександр Миколайович, начальник відділення Військової служби правопорядку Хмельницького зонального відділу Військової служби правопорядку, Указом Президента України №265/2022 від 20 квітня 2022 року за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

28 червня у Хмельницькому зональному відділі ВСП відкрили пам'ятний знак підполковнику Горобцю Олександру Миколайовичу.

Також керівництво Хмельницького зонального відділу Військової служби правопорядку ініціювало перед селищною радою Меджибізької територіальної громади перейменування однієї з вулиць селища Меджибіж іменем Олександра Горобця.

Олександр Самофалов родом із села Пашківці. Навчався в училищі у Хмельницькому на будівельника. Згодом одружився та працював в одній із місцевих будівельних компаній.

Мав військовий досвід. Воював у зоні АТО у 2015 році. Коли почалося повномасштабне вторгнення у 2022, знову пішов на війну. Військовослужбовець 456 бригади транспортної авіації імені Дмитра Майбороди Повітряних сил ЗСУ.

Олександр Самофалов героїчно загинув 8 квітня у Донецькій області. Йому назавжди 46 років.

У Хмельницькому з воїном попрощалися 15 квітня.

У Олександра Самофалова залишилися батьки, дружина і донька.

Військовослужбовець окремого загону спеціального призначення «Азов» Національної гвардії України. Старший сержант.

Мешканець Хмельницького. Родом із Запоріжжя. Війна розпочалась для нього ще 8 років тому, коли пішов на фронт добровольцем. Розвідник і снайпер.

Чемпіон України з кікбоксингу, чемпіон світу з тайського боксу.

Військовий боронив Маріуполь. Загинув, захищаючи Україну від російських загарбників, 7 квітня. Олексію Яніну було 38 років…

У Героя залишилися дружина та 3-річний син. Дружина захисника Тамара – волонтерка.

За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі старший сержант Янін Олексій Євгенович нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Анатолій Назаренко

Анатолій Назаренко отримав смертельне поранення під час виконання бойового завдання 29 березня. Служив у 3 окремій танковій Залізній бригаді, підполковник. Воював Анатолій Назаренко на Харківщині.

За словами його побратима Юрія Іська, Анатолій Назаренко був для них взірцем. «Це був справжній командир: вольовий, грамотний. Він організовував нашу бойову роботу так, як потрібно. Сам був попереду. Він був дуже професійним, підготовленим, мужнім, героїчним офіцером, патріотом нашої країни», – каже боєць.

У нашому місті Анатолій Назаренко працював методистом у Хмельницькому обласному інституті післядипломної педагогічної освіти. Його пам'ятають як чудового педагога й одного з організаторів патріотичної гри «Джури».

Михайло Василенко

Військовослужбовець окремого загону спеціального призначення «Азов» Національної гвардії України. Сержант. Народився 2 лютого 1991 у місті Верхньодніпровськ.

Загинув, захищаючи Україну від російських загарбників, 24 березня. Боронив Маріуполь.

Михайлу Василенку був 31 рік…

За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, зразкове виконання службового обов'язку згідно з Указом Президента України від 2 квітня 2022 року №202/2022 «Про відзначення державними нагородами України» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Олексій Чернявський

Військовослужбовець окремого загону спеціального призначення «Азов» Національної гвардії України. Сержант.

Загинув, захищаючи Україну від російських загарбників, 20 березня.

Олексію Чернявському було 30 років…

Дмитро Васильєв

44-річний підполковник Дмитро Васильєв був командиром другого дивізіону 19 окремої ракетної бригади «Свята Варвара». На передову вирушив у перший день повномасштабної війни.

Народився у Первомайську Миколаївської області. Навчався на артилериста-ракетника. Після випуску за розподілом потрапив до Хмельницького.

Його згадують як досвідчену, добру та професійну людину.

Разом з побратимами він потрапив під обстріл 18 березня у Запорізькій області. Мав важкі поранення. Він справжній герой, яким пишається країна. Помер військовий 19 березня. Попрощалися з ним 23 березня.

У Хмельницькому залишилися дружина та двоє дітей.

Дмитра Васильєва неодноразово нагороджували орденами та медалями. Захищав Україну він від 2014 року. Ще за життя отримав орден Богдана Хмельницького III ступеня, а вже посмертно – II ступеня.

Серед нагород – звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (13 квітня 2022, посмертно) – за особисту мужність, вагомий внесок у захист державного суверенітету та територіальної цілісності України (Указ Президента України від 13 квітня 2022 року № 235/2022 «Про присвоєння Д. Васильєву звання Герой України»).

Рішенням XVІ позачергової сесії Хмельницької міської ради вулиця Попова, що у мікрорайоні Ракове, перейменована на честь Героя України, підполковника ЗСУ, учасника російсько-української війни Дмитра Васильєва.

Віктор Мазур

Віктор Мазур – офіцер командування 19 окремої ракетної бригади «Свята Варвара», капітан. Захищав Україну в її складі з 2016 року, постійно їздив на ротації.

Військовому саме виповнилося 29 років. Свій день народження він відсвяткував за декілька днів до початку повномасштабної війни, перебуваючи на службі у східній частині країни.

Олексій Наконечний, офіцер командування, розповів: «Віктор був один з кращих офіцерів, який служив у нашій частині. Я познайомився з ним, як тільки він прийшов. Він був добрим, відповідальним, людяним, завжди відгукувався на прохання. Був добрим другом, з яким можна було поговорити на різні теми. Втрата такого офіцера – це не лише горе для нашої військової частини, але й для всієї країни».

18 березня під час виконання бойового завдання у Запорізькій області воїн загинув. 25 червня Героя провели в останню путь у Хмельницькому. У Віктора Мазура залишилися мати, сестра, дружина та дворічна донечка.

«У 29 років Віктор був офіцером. Я хочу, аби ми подякували йому за його героїчне життя. Коли ти дивишся на фото Віктора – світле обличчя, глибокий погляд, низка нагород. Це означає, що у 29 років він прожив життя справжнього Героя», – зазначив міський голова Олександр Симчишин.

Заступник командира 19-ої ракетної бригади, полковник Юрій Балабан: «Це гарна, світла людина, і неможливо оцінити біль втрати жодними словами. Це великий шрам на серці нашої військової частини, великий біль в душі кожного військовослужбовця частини… Це приклад справжнього служіння і вірності присязі та українському народові».

Олег Гуменюк

Олег Гуменюк служив у 19 окремій ракетній бригаді «Свята Варвара». Боронив Україну від ворога з 2019 року.

Військовий родом із села Солобківці. Багато років із сім'єю проживав у Хмельницькому. Олегові Гуменюку було 48 років.

Його пам'ятають як хорошого сім'янина і доброзичливого чоловіка, відповідальну людину і сумлінного військового, патріота.

«Олег Гуменюк був фахівцем своєї справи, пройшов відповідну підготовку. Він виконував свої обов'язки, був щирим, намагався з людьми гарно завжди спілкуватися. У нього велика родина», – розповів офіцер командування бригади Олексій Наконечний.

Життя захисника обірвалось 18 березня під час виконання бойового завдання у Запорізькій області. У Хмельницькому з воїном попрощалися 25 червня. У нього залишилась мама, дружина, син і брат.

«Кожен із них – справжній чоловік, воїн захисник, Герой. Але насамперед – це чоловік, тато, син, брат, сусід, колега, бойовий побратим. 50 родин за чотири місяці втратили для себе найрідніших. Тому від усіх нас щирі співчуття родині Олега. Дякуємо вам за Олега, бо справжні чоловіки, Герої можуть бути виховані тільки в достойних сім'ях. Дякуємо також і Олегу, який жив як Герой, служив як військовий, не боявся, виконував обов'язок, був вірний присязі, захищав Україну, рідний Хмельницький, наших дітей і кожного з нас. За це ми йому, допоки будемо жити, маємо бути вдячні», – сказав Олександр Симчишин.

Олександр Заборський

Олександр Заборський служив у 19 окремій ракетній бригаді «Свята Варвара», майстер-сержант. Захисник був досвідченим військовим-зв'язківцем, за своє життя служив у різних військових частинах. На війні перебував з 2014 року.

Офіцер командування Олексій Наконечний розповів про військового: «Як його побратими говорили, він ніколи не відмовлявся від роботи і все ремонтував, все в нього працювало так, як треба. Також був сміливим чоловіком і за час російсько-української війни неодноразово себе проявляв, виконував обов'язки і ніколи не відмовлявся їхати й робити те, що треба».

Загинув Олександр Заборський під час виконання бойового завдання. Це трапилося у Запорізькій області 18 березня. Воїну на той момент було 48 років.

У Хмельницькому попрощалися з військовим Олександром Заборським 22 червня. Тривалий час не було змоги здійснити поховання через необхідність проведення деяких процедур.

У військового залишилися дружина та син.

Сергій Мельник

Чи можемо ми обирати собі долю? Можемо, впевнений Сергій Анатолійович Мельник, мешканець села Копистин, який весною 2022 року втратив найдорожчу у світі людину – єдиного сина. Його життя обірвала жорстока війна, яку розпочали російські орди на нашій волелюбній та мирній Україні...

До свого 29-річчя Сергій не дожив лише чотири дні. Народжений 22 березня 1993 року, у День 40 святих, він був під таким потужним захистом небес, що його рідні й припустити не могли, що з ним може трапитися найгірше. І досі не можуть повірити в цю жахливу та непоправну втрату.

З дитинства малий Сергійко був дуже прив'язаний до татових батьків. Його бабуся та дідусь – то найперші порадники та вчителі всього доброго, світлого та розумного. Тож зростав привітним, доброзичливим та життєрадісним. Ще школярем захопився музикою. Тож мати, Тетяна Анатоліївна, не відмовила синові у проханні придбати гітару. З нею хлопець міг днями сидіти в себе в кімнаті та вивчати акорди, а згодом – складати власну музику. Це захоплення переросло в сенс життя, стало найулюбленішим заняттям, допомогло знайти друзів-однодумців, з котрими створили музичний гурт.

– Мій син зовсім не воєнний чоловік, він – музикант, – розповідає Сергій Анатолійович. Жодної агресії, жорстокості чи злоби ніколи й ніхто від нього не бачив. Навпаки, міг заплатити за бабусю в магазині, якщо їй не вистачало коштів, підтримати добрим словом. Якось діти ображали кішку, то він її підібрав, приніс додому – досі у нас живе...

Шість років тому Сергій потрапив на операційний стіл – лікувати ногу в військовому шпиталі. Ось там і познайомився з війною. Точніше, з пораненими українськими захисниками, що боронили мир на сході України. Він так був вражений їхніми історіями, боротьбою з окупантами, а також людяністю, яку проявили навіть до нього! Казав: "Бабусю, уявляєш, він без ніг, на інвалідному візку спішить мене перегнати, щоб відчинити мені двері, бо я на милицях..."

З того часу, каже батько, і зародилася у нього думка піти служити. Підписав контракт. Поїхав на навчання. Рідним давав про себе знати, приїжджав у відпустки.

Коли закінчився контракт, Сергій Мельник майже рік був удома. Влаштувався на роботу в сферу торгівлі, допомагав рідним по господарству: адже в селі завжди роботи вистачає. Так само складав музику, грав у гурті. Про військову службу говорив мало – не дуже любив розмови на ці теми. А якось увечері признався рідним, що підписав новий контракт і знову йде служити. Батько розумів сина, хіба можна не підтримати рідну кровинку, вже змужнілого чоловіка в його рішенні?

– Ми часто говорили з ним про Україну, про наше минуле, – продовжив розповідь тато. – Останні книги, остання покупка, яку Сергій придбав за день до війни через інтернет – "Україна-Русь", історичне дослідження Володимира Белінського у трьох книгах. На жаль, він так і не встиг їх прочитати...

Проте як багато вони означають. І волю до знань, і повагу до історії держави, і зміцнілі козацькі корені, і українську душу, і героїзм заради порятунку нації.

Коли почалася війна, Сергій був одним з перших, кого разом з військовими частинами відправили на передову. Він проходив службу в 19 окремій ракетній бригаді "Свята Варвара".

– Він був спокійний. Він знав, що не вбивав людей, він знав, що нищить ворогів, які прийшли на нашу землю нищити наш мир, наші мирні міста, села, вбивати наших мирних жителів – впевнений Сергій Анатолійович, – Він захищав усіх нас, свою рідну землю.

Коли починався кожен новий день, батько писав сину в Телеграм "Доброго ранку. Гарного тобі дня". І завжди отримував натомість: "Доброго ранку". А 17 березня син також додав: "І тобі гарного дня". А через кілька годин його не стало.

Сергій Анатолійович каже, що точно знає, коли це трапилося. Сергій, бригада якого розташовувалася на Запоріжжі, зайшов у казарму, помився переодягнувся і пішов у справах. У цей час по будівлі здійснили перший ракетний удар. Сергій кинувся рятувати своїх побратимів, котрих завалило рештками будівлі. Двох виніс, кинувся до третього. І тут – друга ракета. Це все стало відомо від хлопців, які були поруч.

– Син мого брата теж служить неподалік, – каже Сергій Анатолійович. – Він першим подзвонив моєму брату і сказав, що Сергія більше нема. А той повідомив мені. Я не вірив. Казав, що то неправда. Навіть коли військовий прийшов до нас додому і сказав про смерть сина, я не вірив. Казав, щоб шукали Сергія. Я був впевнений, що він, може, поранений. Навіть у морзі, навіть після упізнання, навіть донині я не можу повірити, що мого сина більше немає...

26 березня Сергія Мельника поховали на кладовищі в рідному селі Копистин. Поруч із могилою діда, якого він дуже поважав і любив. Який був для нього найкращим другом і порадником, можна сказати, ідеалом. Звісно, пропонували упокоїти тіло героя на Алеї Слави в Хмельницькому, проте рідні відмовилися. Щодня буде важко діставатися до його могили. А туди вони ходять постійно. Згорьована у спільній біді родина: мама, тато, бабуся не можуть змиритися з тяжкою втратою. Підтримати їх та проводити в останню путь Героя – Сергія Сергійовича Мельника – прийшло чи не все село Копистин. Горе згуртувало людей, об'єднало. І всі, як один, чекають і вірять у перемогу України.

Олександр Семенюк

Військовослужбовець Національної академії Державної прикордонної служби України. Сержант.

Мешканець Хмельницького. Олександр Семенюк родом із села Ластівці Жванецької громади Кам'янець-Подільського району.

Загинув, захищаючи Україну від російських загарбників, 17 березня під час виконання бойового завдання у Маріуполі. Олександру Семенюку було 35 років…

Про загибель повідомив голова Кам'янець-Подільської районної ради Михайло Сімашкевич. За його інформацією, Олександр Семенюк проходив військову службу на посаді інспектора прикордонної служби III категорії. Захисник був санітарним інструктором.

У воїна залишилася дружина та двоє дітей.

Максим Вечірко

Офіцер 142 навчального центру Сил спеціальних операцій ЗСУ, капітан. Народився 25 грудня 1994 року. Навчався у спеціалізованій ЗОШ №12.

Максим Вечірко був єдиним сином у сім'ї військовослужбовців. «Ми з дружиною пишалися і пишатимемось нашим Максимом. Він був хорошим сином, чудовим батьком, справжнім офіцером і щирим патріотом. Ми, українці, нищитимемо будь-кого, хто зазіхне на нашу землю і прийде до нас зі зброєю. Ми обов'язково здобудемо Перемогу, питання лише в тому – якою ціною?! Ми помстимося за синів-захисників і дочок, за кожну невинно вбиту дитину, за кожну сльозу наших матерів! Ми неодмінно завоюємо мир, спокій, чисте синє небо і жовте колосся ланів для наших дітей, онуків і прийдешніх поколінь», – сказав батько полковник Ігор Вечірко і додав, що його руки міцно і впевнено тримають зброю!

Захисник загинув 16 березня під час обстрілу російськими військами Бердичева, що на Житомирщині. У Хмельницькому з воїном попрощалися 18 березня.

У Максима залишилися дружина і маленький син.

Олексій Могилевський

Служив Олексій Могилевський у 30 окремій механізованій бригаді імені князя Костянтина Острозького Сухопутних військ Збройних сил України з квітня 2018 року, був старшим механіком-водієм взводу механізованої роти.

13 березня 2022 Олексію виповнилося 25 років.

Військовий героїчно поліг у бою 14 березня у Сіверськодонецьку Луганської області.

У нашому місті з ним попрощалися 21 березня.

У Хмельницькому залишилися його мати і брат.

Дмитро Герега

Військовий 184 навчального центру Національної академій сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного.

Народився 26 грудня 1980 року. Захищав Україну з 2014 року. Пройшов запеклі бої у Дебальцевому й Щасті у 2014 і 2015. Після того повернувся до цивільного життя.

Коли 24 лютого 2022 року почалася повномасштабна війна, захисник пішов знову до війська.

Дмитро Герега загинув 13 березня під час обстрілів російськими ракетами полігону в Яворові на Львівщині. Воїну тепер назавжди 41 рік. У Хмельницькому з ним попрощалися 14 квітня.

У Дмитра Гереги залишилися батьки та 14-річна донька.

39-річний майор Юрій Шевчук служив у 53 окремій механізованій бригаді, військовослужбовець 2572 центральної артилерійської бази озброєння ЗСУ.

Як розповів батько Валерій Шевчук, який також служив у війську, син – кадровий військовий, котрий воював на фронті з перших днів війни у 2014 році. Був поранений під Горлівкою в ногу.

Сестра Олена додала, що Юрій Шевчук був військовим у п'ятому поколінні.

На жаль, захисник був серед тих, хто загинув під час атаки ворога на Яворівський військовий полігон 13 березня. Попрощалися з Юрієм Шевчуком у Хмельницькому 1 квітня.

У загиблого залишились мати, дружина та дворічна дитина.

Народився 5 травня 1977 року у Хмельницькому, був учнем школи №1.

У 1995 році — курсант НАДПСУ, навчався на військового філолога-перекладача. Закінчив академію з двома дипломами з відзнакою: у 1999 році — бакалавр філології, у 2000 році — спеціаліст філології, перекладач англійської мови.

Службу у прикордонних військах, а згодом у ДПСУ, проходив у різних куточках країни. Їй віддав 26 років свого життя.

2014–2020 роки брав участь в АТО в Донецькій та Луганській областях. У 2021 році закінчив Національний університет оборони ім. І. Черняховського (Командно-штабний інститут застосування військ). Цього ж року зі служби звільнився у званні підполковника. Перед цим обіймав посаду начальника ВПС смт Окни Котовського прикордонного загону.

Проте без військової служби не уявляв свого життя. Завжди залишався прекрасним командиром для своїх підлеглих. Багато разів був нагороджений грамотами, подяками, медалями та відзнаками.

З перших днів повномасштабного вторгнення став до лав Збройних сил України. Начальник штабу, заступник командира 3 навчального батальйону.

Загинув військовий 13 березня внаслідок ворожого ракетного обстрілу Яворівського полігону. Олегу Мельнику було 44 роки… Без батька залишилися донька-студентка та дворічний син.

Олександр Іліницький

Військовий офіцер в запасі, артилерист. Він уже не вперше захищав територіальну цілісність та незалежність України. У 2022 була його друга ротація на фронт.

Військовослужбовець 59 окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка ЗСУ. Майор.

Олександр Іліницький народився у 1968 році. Росіянин за національністю, уродженець Далекого Сходу, він мав тут родину, служив у військових частинах Хмельницького. Закінчив з відзнакою Хмельницьке артилерійське училище.

За словами побратима Сергія Назарука, Олександр загинув 13 березня у бою під Києвом, і очолювана майором Назаруком служба доправляла тіло захисника в Хмельницький: «Олександра я знав з 2016 року, ротація Станиця Луганська, Щастя. Він був справжнім бійцем, він майстер спорту з рукопашного бою, завжди тримав себе у відмінній фізичній формі. Я обіцяю, що воїни моєї бригади помстяться ворогу за це».

Олександра Іліницького провели в останню путь 17 березня в Хмельницькому. У нього залишилися дружина, троє дітей та онуки.

Віталій Кайгородов

Служив у 14 окремій механізованій бригаді імені князя Романа Великого. Старший солдат. Воїну було 24 роки.

Віталій Кайгородов захищав Україну ще під час АТО, був розвідником. Потім повернувся до цивільного життя. А коли почалося вторгнення 24 лютого, не зміг бути осторонь, тому знову пішов до війська.

Разом із батьком він служив в окремому підрозділі. Під час бою у Макарівській ОТГ Бучанського району Київської області Віталій зник з поля зору. Загинув 11 березня.

Віталія Кайгородова знайшли похованим біля сільської церкви у селі Липівка. Там було захоронено дев'ять бійців. 10 квітня із захисником попрощалися у Хмельницькому.

У Віталія Кайгородова залишилися дружина та дворічний син.

Анатолій Сікорський

Анатолій Сікорський ще у 2014 році пішов у добровольчий батальйон. Згодом служив за контрактом, був учасником АТО та ООС. Перед повномасштабним вторгненням підписав черговий контракт терміном на п'ять років.

Головний сержант батареї Микола Кучер каже, що Анатолій цікавився піротехнічними виробами.

44-річного військового не стало 11 березня. Загинув у Київській області. «Тоді з мого підрозділу разом з Анатолієм загинуло троє. Двоє в нас досі – зниклі безвісти», – каже Микола Кучер.

І тільки 18 жовтня з військовим вдалося попрощатися у Хмельницькому. Віддати шану прийшли родичі, друзі та побратими. У захисника залишились донька, дві сестри та мати. «…Тоді, в березні, коли загинув Анатолій, був здійснений справжній подвиг. Тоді ворог був зупинений під Києвом, і тоді столиця встояла. І після того вже ми маємо і деокуповану Київщину, і Чернігівщину, і Сумщину, тепер Харківщину», – сказав заступник міського голови Хмельницького Микола Ваврищук.

Сергій Вівдич

Воїн-ракетник, який наполегливо виконував свою роботу і мотивував інших. Він майор Збройних сил України, військовослужбовець 19 окремої ракетної бригади «Свята Варвара».

Сергій Вівдич родом із Краматорська. Народився 1 вересня 1964 року.

До лав Збройних сил України вступив у 2014 році. Захищав український Донбас, звідки він родом. Коли 24 лютого Росія вторглася в Україну, Сергій Вівдич пішов воювати на передову. Призвався самостійно, бо був на пенсії. Свій досвід чоловік передавав молодим військовим.

Сергій Вівдич загинув на Київщині 8 березня, попрощалися з ним у Хмельницькому 12 березня. У нього залишилися дружина, мати, двоє дітей та онук.

Нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (2022, посмертно) – за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі (Указ Президента України від 25 березня 2022 року №169/2022 «Про відзначення державними нагородами України»).

Євген Карась

Молодший лейтенант Національної гвардії України.

Євген Карась народився на Херсонщині. Здобув вищу освіту у Кримському державному університеті. З 2015 року приєднався до лав окремого загону спецпризначення «Азов» у складі Національної гвардії України. Там він знайшов себе і повністю занурився у військову справу та службу. Виконував бойові завдання на території проведення АТО / ООС. За професіоналізм та мужність був неодноразово відзначений командуванням нагородами, зокрема орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

На момент повномасштабного вторгнення був командиром відділення снайперської групи полку «Азов». Він з перших днів обороняв Маріуполь від окупантів, беручи участь у найзапекліших боях.

Загинув 7 березня під час оборони Маріуполя. 26 березня офіцеру мало виповнитися 34 роки. Без батька залишилася донька.

Згідно з Указом Президента України №144/2022 від 17 березня 2022 року за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Євген Карась нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно). 2 листопада нагороду сім'ї вручив очільник Хмельницької обласної військової адміністрації Сергій Гамалій.

18-річний Ігор Драч героїчно захищав Україну. Прослужив у війську лише чотири місяці. У квітні йому мало б виповнитися дев'ятнадцять років. Солдат 87 окремого аеромобільного батальйону ЗСУ.

Про Ігоря Драча розповіла волонтерка Тетяна, яка знала його з 11 років: «Батько його, кіборг, був у Донецькому аеропорту, ми допомагали йому, батькові цих дітей допомагали, одягали. І сьогодні хоронимо Ігоря. Побратими в захваті від цієї 18-річної дитини. Наша Хмельниччина і кожна людина повинні пишатися цими молодими хлопцями, яких сьогодні хоронимо і не маємо права забути їх ні на хвилинку. Вони героїчно загинули».

Загинув молодий герой 26 лютого під час стримання російських військ біля Херсона. У місті Хмельницькому з ним попрощалися 10 березня. У цей день відбулося прощання і з Дмитром Цвітуном.

20-річний Дмитро Цвітун воював на Херсонщині. Старший солдат, 87 окремий аеромобільний батальйон ЗСУ. Захисник самовіддано взяв участь у стримуванні наступу ворожих військ.

Однокласник Дмитра Цвітуна Валентин Юськов пригадує його як життєрадісного хлопця: «Він завжди любив адреналін. От в нас були конкурси "Джура", спортивні якісь конкурси, то він брав у них завжди участь. Він брав активну участь в житті. Він брав максимум від життя…».

У листопаді йому мало виповнитися 21. Загинув боєць 26 лютого.

Прощання з воїном відбулося 10 березня. На нього прийшли рідні, друзі та однокласники.

Для створення довідки використано матеріали з наступних електронних ресурсів: