Юрій ПОДОДИМЕНКО народився 5 травня 1999 року в селі Райківці Хмельницького району Хмельницькій області. Навчався в Райковецькій загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів, яку закінчив у 2016 році.

Юрій мав багато захоплень. Він зацікавився футболом, грав за місцеві команди та брав участь у турнірах. Паралельно займався танцями й здобував із колективом призові місця. Крім того, він грав у шкільних виставах, де йому завжди діставалися комедійні ролі, що чудово пасували його веселій вдачі. Коли Юрій виходив на сцену, глядачі захоплювалися його грою та щиро сміялися.

Завдяки природному артистизму його часто запрошували вести заходи та брати участь у конкурсах читців. Окрім того, у школі Юрій очолював волонтерський рух і завжди прагнув допомагати тим, хто цього потребував. Хлопець легко знаходив спільну мову з людьми різного віку та мав багато друзів.

Після завершення школи Юрій вступив до Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка, де здобув ступінь бакалавра за спеціальністю «Менеджмент готельно-ресторанної справи».

Згодом Юрій вирішив розпочати власну справу. Придбавши на позичені у мами кошти свій перший автомобіль, почав торгувати у селах.Поступово розширюючи діяльність, Юрій купив вантажний бус і зайнявся перевезеннями. Його майстерне водіння цінували клієнти.

Юрій ПОДОДИМЕНКО мав чітку громадянську позицію. Повномасштабне вторгнення російської армії в Україну застало його дорогою з Києва. Коли син приїхав додому, у нього були повні очі сліз. Він зібрався й одразу поїхав облаштовувати з друзями блокпости. 26 лютого Юра сам поїхав у ТЦК, а коли повернувся додому, сказав матері: «Я закрив наше село і мушу йти далі». Вже 28 лютого 2022 року вступив добровольцем до ЗСУ. Проходив навчання в м. Мукачево у військовій частині А 1556. Кулеметник 3 стрілецького відділення 2 стрілецького взводу 3 стрілецької роти 1 стрілецького батальйону 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади.

Виконував бойові завдання на Херсонщині.

14 липня 2022 року 23-річний Юрій Пододименко здійснив свою мрію, одружившись з дівчиною, яка давно йому подобалася — 20-річною Іриною Зам'ялою. Вони знали один одного зі школи. Певний час він був її найкращим другом, а потім вона зрозуміла, що хлопець має серйозні наміри. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Ірина перебувала за кордоном. Щойно Юрію випадав вихідний, дівчина сідала в автобус і їхала в Україну, аби побачитися з коханим.

Коли хлопця запитали: «Юрко, куди ти вже їдеш в цю відпустку?», він відповів: «Я їду женитися». Його так і прозвали — «Женіх», а потім це стало позивним Юрія.

Син тоді сяяв від щастя і сказав «Мамо, я знайшов собі таку дівчинку, яку хотів».

Востаннє рідні бачилися з Юрієм під час вінчання, яке відбулося в костелі в місті Сарни. «Він розумів, що його відправляють вже «на нуль». Він, власне, запропонував взяти ще шлюб. В костелі він домовився. А вже ввечері мав бути в частині. Він мене провів на автобус, і тоді я востаннє його обійняла», — з болем згадує дружина.

Весілля молода пара вирішила влаштувати після війни. Юрій бачив успіхи ЗСУ на різних напрямках і вірив, що невдовзі ворога вдасться перемогти. За словами матері, пані Олени, розмови з сином перед його загибеллю були пов'язані з майбутнім весіллям. Вони вже обрали ресторан, обговорили меню та список гостей.

6 жовтня 2022 року Юрій ПОДОДИМЕНКО загинув під час артилерійського обстрілу внаслідок отриманого важкого поранення в селі Нова Кам?янка на Херсонщині. Тіло полеглого захисника побратими змогли евакуювати через два дні. Понад усе Юра хотів бачити свою Батьківщину вільною. Йому було всього 23 роки…

15 жовтня із Юрієм попрощалися у Гвардійській громаді й поховали у рідному селі Райківці.

Завжди веселий, компанійський, мав багато друзів та приятелів — таким його пам'ятатимуть всі.

«Його рішення піти в лави ЗСУ просто не обговорювалося. Він нікого не слухав та не відповідав на телефонні дзвінки, просто поїхав до Хмельницького за повісткою», — розповіла дружина. «Всі ми розуміли, що може статися, але він своє рішення ні з ким не обговорював. Спочатку стояв у Хмельницькому на постах, після — за добровільним рішенням перевівся на службу в 128-му окрему гірсько-штурмову Закарпатську бригаду».

«Він дуже любив Україну. І він завжди мені повторював: «Іро, я там заради наших майбутніх дітей, заради того, щоб у них була своя держава», — пригадала дружина.

«Юрасик народився 7-місячною дитиною. Він дуже поспішав побачити світ. Синочок був маленьким і тендітним, із блакитними-блакитними очима і жовтеньким волоссям, схожий на курчатко. У дитинстві він дуже всього боявся. Юрасик часто залишався вдома з лежачою прабабусею, яка навчила його багато молитов польською мовою», — ділиться мама захисника, Олена.

У останній телефонній розмові з дружиною Юрій розповів, що вони опинилися в оточені, немає ні води, ні їжі, їхню позицію закидали фосфорними бомбами, речі згоріли, а сам він виліз на дерево, щоб мати зв'язок. «Сказав, що все буде добре, щоб я чекала на його дзвінок», — каже Ірина. Запевняв, вони тримаються, ввечері обов'язково подзвонить. Того дзвінка Ірина чекала, як найдорожчого подарунка. Та ні ввечері, ні зранку наступного дня Юрій не телефонував. Вона дзвонила за різними номерами, щоб бодай щось дізнатися про чоловіка. І в суботу виїхала з Польщі до Хмельницького…

Він був відомий і улюблений серед місцевих мешканців, особливо літніх жінок. «Його дуже любили старші бабусі. Він їх і підвезе, і привезе їм продукти, і навіть за них хрестик записував, і не завжди за нього гроші брав. Хоч ми говорили: «Юро, так бізнес не робиться». Це найдобріша людина в житті, яку я знала», — ділиться дружина Ірина.

У Юрія залишились дружина, мати та брат.  Його тато помер після загибелі сина.

Поховали захисника в селі Райківці.

З 15 жовтня 2023 року в Хмельницькому працює кав?ярня «Женіх», розташована в одній із хмельницьких новобудов у мікрорайоні Озерна на вулиці Січових Стрільців. Ірина розповідає, що облаштувала заклад на виплату, отриману за загиблого на війні чоловіка. Юрій дуже любив каву, добре в ній розбирався і був справжнім кавоманом із вишуканим смаком. Він цінував 100% арабіку й щоранку приносив Ірині чашку ароматного напою, поки вона ще спала. А ще мріяв, що одного дня такий заклад стане їхнім сімейним бізнесом.

«Він ніколи не пив кави вдома, сам не робив. Він зазвичай виїжджав в кав'ярню. Шукав свою каву, яку полюбив. Його мрією було відкрити місце, де би була та кава, яку він любить», — згадує Ірина.

У кав?ярні дружина розмістила фото чоловіка та особливу пам'ятну дошку, на якій військові та їхні дружини залишають шеврони. А ще на стіні затишної кав'ярні розміщена карта України. на якій виділені два міста — Хмельницький і Херсон. Перше дарувало стільки світлих надій, гріло мріями, а друге позбавило цього назавжди, залишивши важкий рубець на серці. 

Каву відвідувачам готує власниця. За словами Ірини, робота в кав'ярні займає зараз весь її час та думки. Постійні відвідувачі, додає жінка, мотивують в час спустошення і суму.

«Юра завжди був компанійською людиною, мав багато друзів та приятелів, але з часом, як людини не стає, про неї забувають. Пройшло півроку, можливо, трохи більше від його загибелі, і я це почала помічати. Саме усвідомлення того, що він зможе ось так просто зникнути, і про нього ніхто не пам'ятатиме, спонукало мене зробити таке місце — «його кав'ярню», тому що він мріяв її відкрити, але не судилося», — говорить Ірина.

Пам'ять про Юрія Пододименка — не лише в серці його дружини. Вона живе у щоденних ароматах кави, у поглядах вдячних відвідувачів кав'ярні, у кожному слові, залишеному на дошці пам'яті. Це історія про любов, мужність і віру в те, що Герої поряд з нами.

На фасаді Райковецької школи, де навчався Юрій ПОДОДИМЕНКО, встановлено пам?ятну дошку на честь його героїзму та самопожертви. Вона стала символом вдячності та вічної пам?яті про випускника, який віддав життя за свободу України.

Указом Президента України №76/2024 від 12 лютого 2024 року «Про відзначення державними нагородами України» «За особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов'язку» ПОДОДИМЕНКО Юрій Володимирович нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).