У кожного  народу є свої історичні постаті першої величини. До таких велетнів української національної культури належить і Михайло Сергійович Грушевський, який народився 29 вересня 1866 року в місті Холм (нині Хелм, Польща) в сім'ї вчителя гімназії, організатора народної освіти. Виростав на Кавказі. Навчався у Тифліській гімназії, на історико-філологічному факультеті Київського університету святого Володимира. Із 1894 року - професор Львівського університету. Очолював Наукове товариство імені Тараса Шевченка.

У березні 1917 року був обраний головою Української Центральної Ради. 

Михайло Грушевський – видатний державний, громадський і політичний діяч, один із лідерів українського національного руху, організатор української науки, історик, письменник, літературознавець.

Проте за часів Радянського Союзу безцінні наукові праці Михайла Грушевського було вилучено з усіх бібліотек Української  РСР, а їхні бібліографічні раритети поховано у спецсховищах. Лише за часів незалежності України вони побачили світ.

Свідченням вдячності сучасників за безцінну спадщину вченого світового рівня є Указ Президента України від 9 лютого 2015 року №63/2015 «Про відзначення 150-річчя від дня народження Михайла Грушевського».

Це і не дивно, адже за своє життя М. Грушевський зробив і написав так багато, що про його творчу і політичну діяльність створено величезну кількість літератури й склався окремий міждисциплінарний напрямок – грушевськознавство.

Михайло Грушевський – організатор наукового життя

Михайло Сергійович Грушевський – блискучий, неперевершений організатор наукового життя.

До нього ніхто в Східній Галичині спеціально не займався підготовкою наукових кадрів українських національних істориків. Він першим звернув увагу на цю важливу проблему, створивши власну наукову школу істориків України (І. Крип’якевич, В. Герасимчук, С. Томашівський, І. Джиджора, М. Кордуба, І. Кревецький, Ом. Терлецький та інші),  яка виконувала освітню (підготовка істориків-професіоналів) і дослідницьку (вивчення широкого кола проблем історії України) функції.

Професор вмів підбирати кадри і заохочувати їх до вивчення актуальних проблем української історичної науки. Звісно, фігура самого Михайла Сергійовича магічно притягувала до нього слухачів. На пошуки талантів він не жалів ні часу, ні сил.

Професійно готуючи учнів до наукової праці, науковець вимагав від них не простого переписування і тлумачення текстів джерел, а й ув’язування їх із розвитком різних галузей історичної науки. Цей методологічний підхід сприяв виробленню в його історичній школі у Львові знань з багатьох історичних дисциплін: археографії, історіографії, бібліографії, хронології, дипломатики, палеографії, сфрагістики, геральдики, іконографії, історичної географії тощо.

Солідною базою для дослідів слугувала робота в бібліотеках і архівах. Самостійній науковій праці, вмінню працювати з книгою і джерелом вчений вчив з самого початку. Це вміння вироблялося роками, і контроль за цим процесом М. Грушевський здійснював постійно. Опіка доходила навіть до дріб’язкових зауважень і побажань, які він полюбляв давати у письмовій формі,часто-густо посилаючи їх у мініатюрних, чепурненьких аквамаринових конвертиках.

Наукові задуми М. Грушевського вражають далекоглядністю. Він прагнув відправляти своїх учнів до всіх більш-менш відомих архівів та збірок рукописів: бібліотеки Чарторийських, університету і академії у Кракові, бібліотеки Красінських і Генштабу у Варшаві, Публічної бібліотеки й архіву Сенату та Генштабу в Петербурзі, Рум’янцевської бібліотеки в Москві, джерелозбірень у Харкові, Чергігові, Києві. Його учні постійно обробляли документи у збірці Лазаревського в Університеті св. Володимира у Києві. Для архівних пошуків Михайло Сергійович розробляв детальний план.

Джерелознавчі студії своїх учнів Михайло Сергійович прагнув довести до публікацій. Численні статті і рецензії грушевців заполонили тодішні галицькі видання «Записки НТШ», «Етнографічний вісник», «Літературно-Науковий вісник», «Руський архів» та інші.

Для успішної наукової праці він прагнув створювати спеціальні фонди. Так, за ініціативою вченого функціонував фонд ім. М. Грушевського (1897), фонд ім. А. Бончевського (1903), фонд доцентів. Ця матеріальна допомога надавалася у вигляді безпроцентної позики і становила від 100 до 200 крон.

Отже, для формування істориків-дослідників Михайло Грушевський застосовував таку схему: зацікавлення предметом, висока вимогливість, самостійна наукова робота в бібліотеках і архівах, друкування праць. Ця схема базувалася на матеріальній підтримці і заохоченні.

Михайло Грушевський залишив свій слід в українській історіографії

У травні 1904 року в Санкт-Петербурзі Михайло Грушевський надрукував статтю «Звичайна схема руської історії й  справа раціонального укладу історії східного слов’янства» в «Сборнике статей по словяноведению», де сформулював концепцію самостійного історичного розвитку українського народу, окремішного від своїх сусідів як походженням, так і політичним, господарським  і культурним життям.

У науковій літературі є тенденція показувати цю схему М. Грушевського як його геніальне творіння. До певної міри це правдиве міркування, однак при цьому слід враховувати працю всієї попередньої української історіографії та її сподвижників, до того ж, що важливо, історіографією був накопичений значний джерельний матеріал. Тому деякі науковці стверджують, що із концептуальними положеннями схеми вчений був ознайомлений задовго до своїх теоретичних відкриттів.

Звісно, Михайлу Сергійовичу були відомі схеми періодизації української історії попередників, проте він не копіював ці проекти, а дав свій власний макет. Оприлюднюючи схему в Петербурзі, дослідник розраховував не тільки на науковий ефект. Ним, безперечно, володіла й політична мета. Показуючи автономність українського історичного процесу, він, таким чином, обґрунтував і самостійність українського національного руху напередодні революції 1905-1907 років.

Як би там не було, але для української історіографії значення схеми М. Грушевського безперечне. Їй віддавали належне навіть опозиційно налаштовані до вченого історики, а методологічний підхід ученого і сьогодні приваблює своєю спрямованістю на максимально всебічне вивчення соціальних явищ у їх історичному розвиткові.

Михайло Грушевський – перший Голова Центральної Ради УНР

Період Української Центральної Ради (УЦР) (березень 1917 року – квітень 1918 року) – найвищий злет політичної, громадської і державної діяльності Михайла Грушевського.

На 1917 рік в Україні не було більш харизматичного і популярного національного політичного й громадського діяча, ніж М. Грушевський. Про це майже одностайно писали його сучасники. Ґрунтовне знання ним історії українського народу, його становища, проблем, інтересів, невичерпна енергія та потенційні можливості явно вирізняли його серед, загалом, мало чисельної когорти українських політиків. Кращого теоретика українського руху в 1917 році годі було й шукати.

У 1917 році Михайла Сергійовича заочно обрали першим Головою Центральної Ради Української Народної Республіки (УНР). Він став головним ідеологом української революції, творцем її концепції й разом з УЦР пройшов шлях від вимог обмеженої національно-територіальної автономії до становлення самостійної України.

Під головуванням Михайла Сергійовича УЦР прийняла ряд важливих документів. Так, ІІІ Універсалом УЦР проголосила Українську Народну Республіку. Наступ більшовиків на Київ викликав появу IV Універсалу УЦР, яка під головуванням та на пропозицію М. Грушевського проголосила УНР самостійною, вільною і суверенною державою українського народу.

Гербом УНР затверджено тризуб

На пропозицію Михайла Грушевського 12 лютого 1918 року на засіданні Малої Ради в Коростені гербом УНР був затверджений тризуб – знак Рюриковичів часів княжіння Володимира Святого, що був знаком Київської Держави тих часів.

У цей день Мала Рада ухвалила також закон про впровадження в УНР нового (григоріанського) календаря з 16 лютого 1918 року; узаконили документи про впровадження середньоєвропейського часу; про громадянство УНР та про грошову одиницю УНР – гривню.

Михайло Грушевський: перший Голова УНР чи президент?

Останнім акордом політичної діяльності М. Грушевського як голови УЦР можна вважати прийняття Конституції УНР 29 квітня 1918 року. Конституція проголосила Україну суверенною, парламентською державою,  гарантувала права всім народам, які її населяли, поділила владу на виконавчу, законодавчу й судову. Верховним органом УНР вона проголосила «Всенародні збори, які безпосередньо здійснюють вищу законодавчу власть в Українській Народній Республіці і формують вищі органи виконавчої і судової власті Української Народної Республіки».

Безперечно, це важливий документ. Вчений брав участь у його розробці, але в умовах окупації України Конституція мала хіба що декларативне значення.

З Конституцією УНР від 29 квітня пов'язаний ще один важливий випадок у біографії М. Грушевського, який вже досить тривалий час експлуатує історична і публіцистична думка. Йдеться, насамперед, про президентство Михайла Сергійовича.

У Конституції УНР від 29.04.1918 року жодного слова не було сказано про інститут президентства. Більше того, він і не планувався. За згаданою Конституцією Михайло Грушевський мав бути тільки обраним на Голову Всенародних Зборів. У документі було записано: «§34. Скликає Всенародні збори і провадить ними Голова їх, вибраний Всенародними зборами. Нові Всенародні збори скликає і відкриває їх Голова, вибраний попередніми Всенародними зборами. Уряд Голови триває весь час, поки не будуть скликані нові збори і ними вибраний новий Голова».

Таким чином, Конституція УНР вводила в Україні парламентську форму правління, а не президентську чи парламентсько-президентську. Відповідно М. Грушевського не можна було обрати на посаду, якої взагалі не існувало. Історик обрав саме демократичний шлях розвитку УНР.

Наукова спадщина Михайла Сергійовича Грушевського

Наукова спадщина М. Грушевського надзвичайно велика й різноманітна. Він автор майже 2000 праць з галузі української і світової історіографії, літератури, соціології, етнографії, археології, спеціальних історичних дисциплін.

Та, насамперед, він увійшов у вітчизняну історію як її великий літописець. М. Грушевський – автор схеми українського історичного процесу від найдавніших часів до 1925 року включно. Ця схема була покладена ним в основу фундаментальної «Історії України-Руси», яку автор побудував за суспільно-політичними, господарськими, культурними, релігійними і військовими чинниками.

Однак, окидаючи оком невсипущу й інтенсивну діяльність Михайла Сергійовича, виникає запитання: «А чи міг він все це сам зробити?». В літературі існують різні версії стосовно цього питання. Справді, щоб підняти і опрацювати такий масив джерел, треба титанічні зусилля, бо те, що робив М. Грушевський, вистачить на роботу не одного покоління науковців і цілих науково-дослідних інститутів. Правдивим є факт, що у науково-археографічній роботі вчений був трудоголіком, фанатично відданим улюбленій справі, але фантастична працездатність дослідника все ж мало пояснює факт його неабиякої результативності.

Насамперед, все це вимагало систематичної праці в архівах. М. Грушевський вмів це робити і годинами видобував коштовні джерельні матеріали в Бернардинському архіві й Оссолінеумі у Львові, а під час своїх регулярних поїздок по різних містах Російської імперії завжди знаходив час відвідати бібліотеки, музеї і архіви, зокрема, попрацювати з фондами Публічної бібліотеки у Петербурзі. Другий аспект, який впадає у очі – це методика знаходження архівної інформації та її подальше копіювання.

Можна стверджувати, що до М. Грушевського копіювальній роботі мало приділяли уваги. Вчений цю ділянку поставив на значну висоту, по суті, зробив її безперервним процесом. Він мав своїх переписувачів-копіїстів мало не в кожному архіві. Їх  кількість залежала як від особистого матеріального становища науковця, так і від фінансування Науковим Товариством імені Шевченка (НТШ). Копіювальники поділялися на дві групи. До першої входили його учні, а до другої, власне, кваліфіковані співробітники архівних установ.

Як вважає історик І. Гирич, М. Грушевський у виборі тем для своїх учнів часто обирав той період української історії, над яким у цей момент працював сам або збирався працювати, передусім під час написання відповідних томів «Історії України-Руси». Тоді студентські публікації, дослідження й документи, використані в них, ставали тією «мозаїкою», з якої відомий вчений творив свою грандіозну працю. Проте тут тільки частина правди. М. Грушевський завжди своїм учням за роботу платив, добивався їм стипендій, публікував їхні праці, дбав про їхній науковий ріст.

Звичайно, із ростом своїх учнів зростав і сам навчитель, але цей підйом був неспівмірно інтенсивнішим. Не всім це подобалося, але М. Грушевський зробив себе сам, своїм розумом, своєю працею і своєю вдачею ще до Львова. Так, він брав у учнів їх знання і наробки, але віддавав їм набагато більше знань та любові. Така співпраця носила відтінок збагачення як учнів, так і вчителя.

Заслуга М. Грушевського полягає й у виробленні концепції історії української літератури та періодизації її розвитку від початку словесності в Україні до XVII ст. Він розглядав літературу як ключ до пізнання соціального життя суспільства і як важливе культурно-історичне явище.

Михайло Грушевський сприяв розвитку історичного поділлєзнавства

Не можна не згадати і той факт, що Михайло Сергійович сприяв розвитку історичного поділлєзнавства, де часто бував. Особливо тісно М. Грушевський був пов'язаний із Вінничиною, оскільки у селі Сестринівка Козятинського району у сім’ї місцевого священнослужителя Захарія Оппокова народилася мати Михайла – Глафіра.

Після падіння Центральної Ради у лютому 1919 року М. Грушевський ненадовго переїхав до міста Кам’янця-Подільського і поселився у будинку колишнього предводителя дворянства. Згодом сюди ж переїхала і Директорія УНР. Місто тоді стало центром українського політичного життя. Перебуваючи у Кам'янці-Подільському, М. Грушевський захопився редагуванням газети «Життя Подолії», яку видавала група викладачів Кам'янець-Подільського українського державного університету. Він зробив її доступною широкому загалу читачів. Та вже у кінці березня 1919 року разом із родиною виїхав до Відня. Потім жив у Берліні, Празі, Женеві. 1 березня 1924 року він повернувся до Києва.

Михайло Грушевський знав смак колекціонування

На згарищах свого майна в будинку, побудованому на кошти батька ще у 1909 році, Михайло Сергійович у вступній статті «На переломі» до збірника «На порозі нової України» описав шкоду, заподіяну більшовиками після варварського обстрілу його будинку запальними снарядами з панцирника батареєю Ремнєва 25 січня 1918 року.

Жалкуючи за матеріальними і духовними втратами, сам вчений визнавав факт свого матеріального добробуту: «Згоріли мої рукописи й матеріали, бібліотека і переписка, колекції українських старожитностей, що збирав я стільки літ, – збірки килимів,  вишивок, зброї, посуди, порцеляни, фаянсу, окрас, меблів, малюнків», – нотував він, не розкриваючи матеріального боку справи. Це за нього зробили інші українські науковці.

У лютневій пожежі 1918 року загинуло 123 перські, татарські, єврейські і українські книги, набір богемських, венеціанських і українських виробів зі скла; сто одиниць російської, саксонської й української порцеляни, зокрема із славнозвісної Києво-Межигірської фабрики, високомистецький сервіз заводу Миклашевського, портрети К. Розумовського, І. Мазепи, картини відомого українського художника, друга вченого В. Кричевського. У мистецькій збірці дослідника були ще: приватне листування української старшини, акти старого київського магістрату, декілька десятків стародруків XVII-XVIII ст. Перебувала там і документація УЦР.

Окрім того, професорська збірка містила портрети відомих діячів національно-визвольного руху й гетьманів Пилипа Орлика, Петра Дорошенка, фастівського полковника Семена Палія. На сьогодні перераховані зображення вважаються великим раритетом, були вони рідкісними і на початку ХХ ст.

Свою мистецьку колекцію історик використовував з практичною метою: ілюстрував численні книжки, виступав співорганізатором перших українських виставок національного ужиткового мистецтва у Львові і Коломиї. Як зазначають науковці, він постійно купував різні тарелі, скриньки, топірці, порохівниці, хрести і тому подібне. Був постійним покупцем в антикварних крамницях Києва та Львова. М. Грушевський знав смак колекціонування, і коштувало це великих грошей. Все добро вчений зберігав у шестиповерховому будинку Грушевських на Паньківській, 9, умебльованому дорогими антикварними гарнітурами.

Він був багатою людиною, але не виглядав скаредним збирачем творів мистецтва. Все це багатство використовувалося суто з прикладною метою: для написання історії українського мистецтва, яку він мріяв створити.

25 листопада 1934 року в Кисловодському санаторії після нескладної операції – видалення карбункулу – Михайло Сергійович помер за нез’ясованих обставин. Йому було 68 років. Тіло покійного професора перевезли до Києва і поховали на Байковому цвинтарі.

Після смерті М. Грушевського влада почала створювати йому репутацію «ворога народу». Розповсюдження його праць було заборонено, і вони зайняли місце в спецархівах. Переслідувань зазнали родичі і колеги видатного історика. У радянських таборах загинули дочка вченого Катерина Грушевська, брат Олександр і племінник Сергій.

Незважаючи на радянські міфи і замовчування правди, український народ через десятиліття проніс добру пам'ять про  видатного сина, ученого і патріота Михайла Сергійовича Грушевського.

Своєю натхненою працею та патріотичними ідеями він навіки вписаний до вічної книги пам’яті  українського народу.

Використані джерела:

1. Енциклопедія історії України : в 5 т. / редкол.: В. А. Смолій (гол.) [та ін.]; НАН України, Ін-т історії України НАН України. – Київ : Наукова думка, 2003. Т.2 : Г-Д. – 2004. – 528 с. : портр, карти, іл.
    
2. Стельський Г. Михайло Грушевський, його сподвижники й опоненти / Г. Стельський, А. Трубайчук. – Київ : Четверта хвиля, 1996. – 192с. – (Історія ХХ ст. в портретах).
    
3. Шаповал Ю. І.  Михайло Грушевський  /  Ю. І. Шаповал, І. Л. Верба. – Київ : Альтернативи, 2005. – 352 с. – (Особистість і доба).